Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

З допомогою цього знаряддя вони стали такими майстрами, що взялись нарешті будувати собі хижки, — дуже гарні будинки — плетучи їх із самої лози, як кошики. Це був незвичайний винахід, і хоч будинки мали чудний вигляд, проте вони чудово захищали від спеки й від усяких звірів та комах. Нашим людям ці будинки так сподобались, що вони запросили дикунів до себе і наказали їм збудувати такі ж самі й для них. Коли я пішов подивитись на англійські оселі, то здалека мені здалось, що переді мною великі вулики. А Віль Аткінс, що став тепер дуже роботящим, корисним та тверезим, збудував собі такий плетений домик, якого, гадаю, немає ніде в цілому світі. Він мав сто двадцять кроків в обводі, як я виміряв своїми кроками. Стіни його були зроблені зовсім як кошик, із тридцяти двох квадратів, дуже міцні, футів на сім заввишки. Всередині була друга стіна, не більше за двадцять два кроки в обводі, але зроблена міцніше, восьмикутної форми. У восьми кутах стояли вісім міцних стовпів, на які він поклав міцні деревини, сполучені докупи дерев’яними цвяхами, від тих деревин він звів для даху піраміду з восьми стропил, дуже гарних, запевняю вас, сполучених зовсім добре хоч і без цвяхів, кількома костилями, які він сам зробив із старого заліза, залишеного мною. Взагалі, цей хлопець виявив багато винахідливості, навіть у таких речах, яких до того часу він зовсім не знав. Він сам улаштував собі кузню з двома дерев’яними міхами, щоб роздувати вогонь, зробив із залізного лому зовсім добре ковадло і сам собі напалив вугілля. З допомогою цього приладдя він викував багато різних речей — крюків, скоб, різних шворенів та петель. Але вернімось до будинку: вивівши дах внутрішнього приміщення до самого верху, він заплів його між стропил так міцно і прошив його рисовою соломою та великим листям дерев на вершку так майстерно, що в хижці було сухо, немов вона була вкрита черепицею або шифером. Він, звичайно, признався, що плетену частину хижки зробили йому дикуни.

Зовнішнє коло, теж укрите, було ніби прибудовою круг внутрішнього приміщення, і з усіх тридцяти двох кутів до стовпів внутрішньої хати були прокладені бруси, футів на двадцять завдовжки. Таким чином, між зовнішньою і внутрішньою плетеними стінами був прохід футів з двадцять завширшки.

Внутрішнє приміщення він переділив плетеними перегородками, тільки кращими, на шість частин, так що він мав шість кімнат в одному будинку, з дверима в кожній: перші вхідні двері — до центрального, внутрішнього приміщення, а інші — в прохід або галереєю навколо нього. Таким чином, галерея теж була поділена на шість рівних частин, що правили за комору для всього потрібного в господарстві. Ці шість комірок, не займаючи всього обводу зовнішнього кола, були розташовані так: як увійти в двері зовнішнього кола, то маєте прямо перед собою короткий прохід до дверей внутрішньої частини; обабіч проходу були плетені перегородки і в них двері, якими ви входите спочатку у велике приміщення або комору, в двадцять футів завширшки і приблизно тридцять футів завдовжки, і далі в друге приміщення, не таке довге. В зовнішньому колі було десять чудових приміщень. До шести з них можна було пройти тільки через приміщення внутрішньої частини, і вони були спальнями для відповідних їм приміщень внутрішньої частини; інші чотири були великі склади чи комори, — називайте їх, як вам подобається; туди треба було входити через одне з двох приміщень обабіч проходу, що вів крізь надвірні двері до внутрішньої частини.

Мабуть, ніде в світі немає такої чудової плетеної будівлі, так гарно задуманої і ще краще збудованої. В цьому величезному вулику жили три сім’ї: Віль Аткінс, його товариш і вдова третього вбитого англійця з трьома дітьми (третім вона була вагітна, коли той загинув). Товариші її чоловіка з охотою ділилися з нею всім — хлібом, молоком, виноградом і дикими козенятами, коли їм траплялося вбити їх, та черепахами, коли вони їх знаходили. Всі вони жили непогано, хоч, правду сказати, вони не були такі працьовиті, як інші два англійці, як я вже згадував.

Одного не можна ще обминути, це — питання релігії. Я не знаю, чи цікавило їх щось подібне, хоч вони часто нагадували одне одному про існування Бога дуже поширеним серед моряків способом, тобто присягаючись його іменем. Їх бідолашні неосвічені жінки-дикунки небагато виграли, одружившися з християнами, як ми мусимо їх називати. Вони й самі дуже мало знали про Бога і були зовсім нездатні говорити своїм жінкам про нього і взагалі про релігію.