Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Довго ніхто з індійців не попадався, аж нарешті вдалось захопити в полон одного — кволого, ледве живого від голоду. Спочатку він був похмурий і не хотів ні їсти, ні пити; але побачивши, що до нього ставляться добре, дають йому їсти і не вживають насильства, він нарешті став згодливим і прийшов до пам’яті.

До нього привели старого П’ятницю, що багато разів говорив з ним і казав, як ласкаво ставитимуться до всіх них поселенці; як вони не тільки подарують їм життя, а й дадуть їм на прожиток частину острова, якщо тільки вони пообіцяють не виходити за її межі, не кривдити поселенців і не шкодити їм; сказав, що їм дадуть насіння для засіву і хліба для харчування зараз. Старий П’ятниця просив хлопця піти до земляків, поговорити з ними й подивитись, що вони на це скажуть, попередивши, що коли вони на це не погодяться, то їх негайно ж знищать.

Бідні створіння цілком присмирніли, — та й залишалось їх небагато, всього чоловік тридцять сім; і вони відразу ж попросили дати їм чого-небудь поїсти. Тоді дванадцять іспанців і двоє англійців, озброївшись і взявши з собою трьох індійців-невільників та старого П’ятницю, пішли до них. Невільники віднесли їм чималий запас хліба та вареного рису, висушеного на сонці, і відвели трьох живих кіз. Далі, їм наказали відійти на схил горбка, де ті посідали на землю і вдячно з’їли все принесене. Ці дикуни непохитно додержали свого слова і ніколи не наближались до житла поселенців, хіба що приходили попросити провізії або порадитись. Так вони жили на своїй ділянці, коли я приїхав на острів і відвідав їх.

Їх навчили сіяти та жати, пекти хліб, приручати та доїти кіз. Тепер їм бракувало лише жінок, щоб розростися в ціле плем’я. Їх оселили на косі, позаду якої стояли високі скелі, а спереду, аж до моря, лежала рівнина. Це місце було в південно-східному кутку острова. Землі у них було вдосталь — милі півтори завширшки і три-чотири милі завдовжки — і була вона дуже гарна та родюча.

Наші люди навчили їх робити дерев’яні заступи, подібні до того, що я собі зробив; дали їм дюжину сокир і три-чотири ножі. Виявилось, що всі вони надзвичайно смирні й простодушні.

З того часу й до мого приїзду, тобто років зо два, дикуни жодного разу не турбували нашої колонії. Правда, іноді приїздили декілька човнів, і дикуни святкували свої нелюдські бенкети, але вони належали до різних племен і, мабуть, зовсім не чули про тих, що приїздили сюди раніше і про причину їх приїзду; тому вони не розшукували своїх земляків. Та якби вони й почали шукати, знайти їх було б не дуже легко.

Отже, я, здається, склав повний звіт про те, що трапилось на острові перед моїм поверненням, розповів, принаймні, про все, варте уваги. Дикуни, чи то індійці, дуже скоро цивілізувались під впливом поселенців, і останні часто відвідували їх, але індійцям вхід до поселенців був заборонений, бо поселенці боялись, щоб ті не зрадили їх.

Цікаво, що дикунів навчили плести кошики, але ті скоро перевищили в цьому своїх учителів і наробили безліч найдобірніших речей — різних кошиків, сит, кліток для птиці, шаф, крісел, стільців, ліжок, кушеток та іншого начиння — і стали дуже винахідливими після того, як їм показали спосіб роботи.

Мій приїзд дуже полегшив становище дикунів, бо ми дали їм ножи, ножиці, заступи, лопати, сапи та інше потрібне для них знаряддя.