Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Отже, вони перевели всіх своїх кіз до старої бесідки, як я її звав, що належала іспанцям, і знищили, наскільки могли, всі ознаки свого перебування на острові. Другого ранку вони розташували свої сили на плантації двох англійців, чекаючи прибуття дикунів. Як вони гадали, так і вийшло: нові напасники, покинувши свої човни на східному краю острова, прийшли понад берегом прямо туди. За підрахунком наших людей, їх було двісті п’ятдесят чоловік. Наша армія, певна річ, була маленька і — це було далеко гірше — не мала вдосталь зброї. Здається, повний склад її був такий.

По-перше, воїнів:

17 іспанців;

5 англійців;

1 старий П’ятниця, тобто батько П’ятниці;

3 невільники, які були взяті разом з жінками і довели свою вірність;

3 інші невільники, що жили з іспанцями.

Зброї вони мали:

11 мушкетів;

5 пістолів; 3 мисливські рушниці, що я відібрав у матросів-бунтарів, коли примусив їх здатись;

2 тесаки;

3 старі алебарди.

Невільникам вони не дали ні мушкетів, ні рушниць, але ті мали кожне по алебарді, чи то довгій палиці з великими залізними наконечниками, прикріпленими до кожного кінця, і з топірцем з одного боку. Кожен мав також по сокирі. Дві жінки напосягли, щоб і їм дозволили взяти участь у бою. Їм дали луки та стріли, захоплені іспанцями після першої битви двох дикунських племен, та топірці.

Старший іспанець, про якого я так часто згадував, командував усім військом; а Вільям Аткінс, що був хоч і дуже жорстокий, проте сміливий до зухвальства, став його помічником. Дикуни наступали, як леви, і наші люди не мали ніякої переваги перед ними, навіть через свою позицію, а це було найгірше. Тільки Віль Аткінс, що, як виявилось, був дуже корисна людина, засів з шістьма чоловіками в маленькому ліску як авангард. Вони одержали наказ, пропустивши першу ватагу дикунів, стріляти прямо в натовп, а потім відразу відступити і, обійшовши лісом, вийти позаду іспанців, що теж залягли в гущавині.

Дикуни, прийшовши, розбіглись в усі сторони окремими купками, не додержуючись ніякого ладу. Віль Аткінс пропустив повз себе чоловік з п’ятдесят, а потім, побачивши, що решта йде густим натовпом, наказав трьом із своїх стріляти. Їх мушкети були заряджені шістьма-сьома кулями кожен, причому кулі були з пістольні завбільшки. Скільки чоловік вони вбили чи поранили — розібрати було важко. Ще важче описати жах і здивування дикунів: вони перелякалися вкрай, почувши гуркіт пострілів, побачивши, як їх товариші падають — одні мертві, інші поранені — і не розуміючи, звідки впало на них таке лихо. Не встигли вони прийти до пам’яті, як Віль Аткінс з іншими трьома випалили в саму гущу ворогів, а перші тим часом знову зарядили свої рушниці і трохи згодом вистрелили ще раз.

Якби Віль Аткінс, як йому було наказано, зараз же після цього відступив разом із своїми людьми або якби тут був другий загін наших людей, щоб стріляти без перерви, то дикуни, напевне, втекли б, бо їх лякало найбільше те, що вони не бачили, хто в них стріляє, і гадали, що це самі боги карають їх блискавкою й громом. Але Віль Аткінс, зоставшись на місці, щоб зарядити ще раз рушниці, вивів їх із помилки. Кілька дикунів, вислідивши їх, зайшли їм у тил, і, хоч Аткінс та його люди пальнули в них два-три рази і вбили понад двадцять чоловік, вони поранили стрілами самого Аткінса і одного з його товаришів-англійців, а трохи згодом убили іспанця та одного з тих невільників, що приїхали з жінками. Цей невільник був бравий хлопець, бився одчайдушно і власноручно вбив п’ятьох дикунів, не маючи ніякої зброї, крім кутої залізом палиці та топірця.

Коли Аткінса було поранено, а двох інших убито, наші люди відступили на горбок у лісі. Іспанці, давши три залпи, теж відступили, бо дикунів була така сила і вони були такі завзяті, що стіною сунули на наших людей, зневажаючи небезпеку і сиплячи хмари стріл, хоч їх душ п’ятдесят було вбито і стільки ж, як не більше, поранено. Треба зауважити, що їхні поранені, якщо тільки вони не ставали зовсім небоєздатні, шаленіли від ран і бились, як божевільні.

Відступивши, наші люди покинули вбитих іспанця та англійця на бойовищі. Дикуни, наблизившись, били їх іще і знівечили їх трупи найжорстокішим способом, як це властиво справжнім дикунам: перебили їм палицями та дерев’яними мечами руки та ноги й потрощили голови. Вони не переслідували тих, що відступили, але, ставши колом (такий, очевидно, в них звичай), двічі вигукнули переможний клич; після цього вони мали неприємність бачити, як кілька їхніх поранених померли від великої втрати крові.

Коли старший іспанець зібрав весь загін на горбку, Аткінс, незважаючи на свою рану, настоював, щоб тепер, коли англійці з’єднались з іспанцями, всі вони разом рушили далі і напали на дикунів. Але іспанець сказав:

— Ви бачите, сеньйоре Аткінсе, як б’ються їхні поранені. Заждімо до ранку; до того часу вони ослабнуть від утрати крові та від болю; тоді в нас буде менше ворогів.

Порада була дуже добра, але Віль Аткінс весело відказав:

— Це правда, сеньйоре, вони слабнуть, та слабну і я. Ось чому я й хочу битись, поки не прохолов.