Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Прийшовши туди, вони виявили, що дикуни були і в цій частині лісу, і навіть дуже близько від притулку, але не знайшли його, бо він був майже неприступний: дерева росли тут так густо, що лише той, хто знав цю гущавину, міг знайти в ній дорогу. Все було гаразд; тільки жінки, що добре знали жорстокість дикунів, були дуже перелякані. Тут англійці з радістю привітали іспанців, що прийшли їм на допомогу в кількості семи чоловік; десятеро інших з слугами та старим П’ятницею, тобто батьком П’ятниці, пішли цілим загоном боронити свою бесідку з полями та худобою; але дикуни так далеко не заглиблялись. З сьома іспанцями прийшов ще один із тих трьох дикунів, що, як я вже казав, були раніше в’язнями, і той дикун, якого англійці прив’язали були за руки та ноги до дерева. Іспанці йшли мимо нього і, побачивши сім чоловік забитих, розв’язали восьмого й повели його з собою. Проте згодом вони змушені були зв’язати його знову, як зробили колись і з двома іншими, що залишились після втечі третього.

Полонені стали тепер для них тягарем, і вони так боялись, щоб ті не втекли, що вирішили навіть перебити їх усіх, зважаючи на потребу своєї власної безпеки. Одначе старший іспанець не згодився на це й наказав відіслати їх до моєї старої печери в долині, держати їх там під доглядом двох іспанців і давати їм їсти. Так і зробили, а на ніч зв’язали їм руки та ноги.

Коли прийшли іспанці, двоє англійців так набрались духу, що не могли всидіти на місці і, взявши з собою п’ятьох іспанців, з чотирма мушкетами, пістолем та двома товстими дрючками, пішли шукати дикунів. Передусім вони пішли до того дерева, де лежали забиті люди. Тут, як видно, побувала вже нова ватага дикунів: вони хотіли забрати трупи і два з них відволокли досить далеко, але потім кинули. Звідси наші люди пішли на горбок, де вони недавно стояли й дивились, як дикуни руйнували їх житло. На превеликий собі жаль, вони побачили, що над пожарищем досі ще стояв дим, але ніхто з них не міг побачити там жодного дикуна. Тоді вони вирішили піти, з усіма можливими пересторогами та обачністю до зруйнованої плантації; але, ще не дійшовши туди, вони помітили на морському березі дикунів, що сідали назад у свої човни, лаштуючись у дорогу.

Наші люди спочатку жалкували, що не мали ніякого способу наблизитись до них і вдарити по них на прощання; проте взагалі вони були дуже задоволені, що дикуни поїхали геть.

Бідолашні англійці були тепер двічі зруйновані, а вся їх робота знищена. Решта поселенців погодилась допомогти їм відбудуватись і дала їм усе потрібне. Навіть їх земляки, що досі не виявляли ніяких добрих нахилів, дізнавшись про їх нещастя, прийшли й запропонували свою допомогу та співробітництво і дуже дружно протягом кількох днів працювали, відбудовуючи їх житла та роблячи все потрібне, так що за короткий час ті знову стали на ноги.

Приблизно через два дні після того вони мали ще одне задоволення: побачили три викинуті на берег дикунські човни, а трохи далі від них — двох потоплих дикунів. З цього можна було судити, що їх спіткав у морі шторм і перекинув кілька човнів, бо вночі, коли вони поїхали, дув дуже сильний вітер.

Проте, хоч дехто міг загинути, але багато могло й урятуватись та розповісти іншим, що вони робили і що з ними трапилось, а також підбурити їх на нову авантюру, яку вони, здається, справді вирішили здійснити, але на цей раз уже з силами, достатніми для знищення всякого ворога. Адже до того, що розповів їм перший дикун про поселенців, вони майже нічого не мали додати, бо не бачили нікого з нас; той перший дикун, що розповів їм про нас, був убитий, а інших свідків у цій справі у них не було зовсім.

Минуло п’ять-шість місяців. Наші люди нічого не чули про дикунів і сподівались, що ті не забули ще свого попереднього нещастя або ж кинули надію па перемогу, коли раптом, одного ранку, до острова під’їхав цілий флот: двадцять вісім човнів, повних дикунів з луками, стрілами, палицями, дерев’яними мечами та іншим бойовим приладдям; вони навезли стільки народу, що наших людей охопив жах.

Дикуни висіли на берег увечері і, до того ж, у найдальшій частині острова, тому наші могли присвятити цілу ніч обговоренню того, як зустріти ворога. Знаючи, що раніше їх найкраще забезпечувала тільки добра схованка і що вона допоможе їм і тепер, коли ворогів у них стало так багато, вони вирішили передусім знести недавно відбудовані хижки двох англійців, а кіз загнати в стару печеру. Поселенці були певні, що на світанку дикуни підуть прямо туди, щоб повторити свої попередні вчинки, хоч тепер вони причалили не менше ніж за шість миль від плантації англійців.