Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

— Годі вам, сеньйоре Аткінсе, — сказав іспанець, — ви довели вже свою відвагу і своє заробили. Тепер ми будемо битись за вас. А все-таки, на мою думку, краще почекати ранку.

Так вони й зробили було. Проте ніч була ясна та місячна, і вони бачили, як дикуни безладно пораються коло своїх убитих та поранених, з великою метушнею й галасом. Отже, вони вирішили напасти на них ще вночі, особливо якщо їм удасться зробити хоч один залп, перше ніж їх побачать. Для цього вони мали добру нагоду: один із двох англійців, коло чиєї оселі розпочався бій, повів їх кругом між лісом та берегом на захід, а потім відразу повернув на південь. Вони так близько підкрались туди, де натовп дикунів був найтісніший, що не встигли ті побачити їх або почути, як восьмеро наших людей дали вже залп і вчинили цим страшне спустошення. Через півхвилини інші восьмеро зробили ще залп, і знову було вбито та поранено багато дикунів, причому вони не бачили, де ворог і в який бік їм треба тікати.

Іспанці поспішили знову зарядити свої рушниці і тоді, поділившись на три загони, напасти на дикунів разом. У кожному загоні було вісім осіб, тобто всього двадцять чотири воїни, — двадцять два чоловіки і дві жінки, які, до речі, бились одчайдушно.

Вогневу зброю розподілили між усіма загонами рівно, так само й алебарди та палиці. Жінок хотіли було відправити назад, але ті сказали, що хочуть умерти разом з своїми чоловіками. Організувавши таким чином свою маленьку армію, наші люди пішли з лісу в саму гущавину ворожого війська, знімаючи якомога більше галасу. Дикуни стояли всі вкупі, але були дуже збентежені, почувши крики з трьох боків. Вони почали б стріляти й самі, але не бачили наших людей, і тільки коли ті підійшли так близько, що їх можна було розглядіти, кілька стріл полетіло в їх сторону і поранило бідного старого П’ятницю — правда, не тяжко. Та наші люди не дали дикунам опам’ятатись і, стріляючи, кинулись на них з трьох сторін, а тоді заходились трощити їх прикладами мушкетів, тесаками, кутими залізом палицями та топірцями. Вони так добре розправилися з дикунами, що ті з жахливим верещанням і виттям кинулись урозтіч, рятуючи своє життя.

Наші люди дуже стомились від цієї екзекуції. У двох сутичках вони вбили й смертельно поранили понад сто вісімдесят дикунів. Решта, збожеволівши від переляку, бігла через ліси та горби тик швидко, як тільки могли витримати їх прудкі, призвичаєні до бігу ноги. Всі вони разом прибігли на берег моря, де вони причалили перед тим і де стояли їх човни. Та їх нещастя не скінчилось на цьому, бо того вечора дув сильний вітер з моря, що не давав ніякої можливості відчалити. Навіть більше — вітер дув усю ніч, і коли настав приплив, хвилі винесли їх човни так далеко на берег, що дикунам довелось чимало попрацювати, щоб спустити їх знову на воду. Крім того, багато човнів розбилось або об берег, або один об одного.

Наші люди, хоч і раді з перемоги, мало спочивали тієї ночі. Піджививши себе, наскільки було можливо, вони рушили в ту частину острова, куди побігли дикуни, щоб подивитись, в якому вони стані. Для цього їм неодмінно треба було пройти через бойовище, і тут вони побачили кілька бідних створінь, що подавали деякі ознаки життя — видовище, неприємне для великодушних людей, бо, справді, великодушна людина, хоч і примушена законом війни нищити свого ворога, не тішиться, проте, його нещастям.

Та тут їм не довелось порядкувати самим, бо їх власні дикуни, що були їх слугами, добили бідолашних своїми топірцями.

Дійшовши до місця, де залягли жалюгідні рештки розбитої армії, вони побачили ще з сотню дикунів; більшість їх сиділа на землі, зігнувшись, поклавши руки на коліна, а голову між рук, і схилившись до колін.

Коли наші люди наблизились до них на два мушкетні постріли, іспанець наказав вистрелити без куль із двох мушкетів, щоб налякати їх; він хотів побачити з їх вигляду, чого від них сподіватись, тобто чи вони ще здатні битись, а чи так пригнічені й засмучені своєю поразкою, що зовсім занепали духом, а потім діяти відповідно до цього.

Ця хитрість удалась, бо, почувши звук першого пострілу і побачивши блиск другого, дикуни схопились на ноги, страшенно перелякані, а коли наші люди почали наближатися, всі вони побігли геть з криком та зойком, видаючи якесь особливе виття, якого наші люди не могли зрозуміти і ніколи раніш не чули. Так бігли вони через горби в глиб острова.

Спочатку наші люди вважали, що краще було б, якби вітер утих і дикуни поїхали назад. Але вони не зміркували, що це може спричинити такий наплив дикунів, якому вони не змогли б опиратись, або ж, що після цього вони почнуть відвідувати острів так часто й такою великою юрбою, що спустошать його, і наші люди помруть тоді з голоду. Віль Аткінс, що, незважаючи на свою рану, завжди був з ними, подав найкращу при цій нагоді пораду: скористатись перевагами свого становища і, відрізавши дикунів від їх човнів, позбавити їх можливості будь-коли вернутись і знову плюндрувати по острову.