Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Раптова думка вивела мене з цього скрутного становища. Я сказав священикові, що ні в якому разі не хотів би розлучитися з П’ятницею, хоч ця справа, бувши йому дорожчою за життя, мала б бути й для мене важливішою за те, чи брати з собою слугу, а чи розлучитися з ним. З другого боку, я переконаний, що П’ятниця теж не захоче розлучитись зі мною. Примушувати ж його до цього буде явною несправедливістю, бо я казав, що ніколи не покину його, та й він обіцяв і зобов’язався ніколи не кидати мене, хіба що я сам його усуну.

Здавалось, священик дуже засмутився, бо було ясно, що він не зможе приступитись до цих бідних людей, не мавши змоги порозумітися з ними. Бажаючи усунути ці труднощі, я сказав йому, що батько П’ятниці навчився іспанської мови, що її, як мені здається, він теж розуміє, і що той зможе бути в нього товмачем. Це заспокоїло священика. Тепер він непохитно вирішив лишитись на острові і спробувати навернути дикунів до християнства; але Провидіння дало справі інший, дуже щасливий напрям.

Вертаюсь тепер до першої причини його незадоволення. Коли ми прийшли до англійців, я скликав їх усіх. Я нагадав їм, що я зробив для них, які потрібні речі дав їм і як розподілив їх, чим вони були задоволені і за що дуже дякували мені. Після цього я сказав їм, яким ганебним життям вони живуть, і переказав їм усі зауваження священика з цього приводу. Доводячи, яке нерелігійне та нехристиянське їх життя, я спитав їх, одружені вони чи ні. Вони зараз же пояснили мені свій сімейний стан, і виявилось, що двоє з них удівці, а інші троє — нежонаті. Я спитав тоді, як вони зважилися взяти цих жінок, назвати їх своїми дружинами і прижити стільки дітей, не взявши з ними законного шлюбу.

Всі вони відповіли саме так, як я й передбачав: що не було кому повінчати їх, що вони в присутності губернатора згодились утримувати цих жінок як своїх дружин і гадали, що ці шлюби такі ж самі законні, як коли б їх повінчав священик, додержавшись усіх формальностей.

Я сказав їм, що вони, звичайно, повінчані перед Богом і мусять тепер сумлінно вважати тих жінок за своїх дружин. Людські закони — інші, і тому, скориставшись цим, вони можуть заявити, що вони невінчані, а згодом і покинути цих бідних жінок та дітей. Жінки ж їх — бідні; покинуті жінки, без друзів та грошей, не зможуть дати собі ради. Я сказав також, що поки я не переконаюся в чесності їх намірів, я не зможу нічого зробити для них і, якщо вони не дадуть мені доказу свого бажання одружитися з цими жінками, я не вважаю за можливе дозволити їм жити з ними далі як з дружинами, бо це ганьба для людей і образа Богові, що не схоче благословити їх на таке життя надалі.

Все сталося так, як я сподівався. Вони — особливо Біль Аткінс, який, здавалось, говорив від імені решти — сказали, що люблять своїх жінок так само, як любили б і своїх землячок, і ні в якому разі не покинуть їх. Вони думають, що їх жінки — доброчесні та скромні і роблять для них та дітей так багато, як тільки може зробити якась жінка. Віль Аткінс окремо додав, що коли б хто-небудь запропонував перевезти його додому в Англію і зробити капітаном найкращого військового корабля, він не поїхав би туди без дружини та дітей. Коли тут на кораблі є духовна особа, він від щирого серця хоче одружитись тепер.

Саме цього я й хотів. Священика на той час зі мною не було, але він був поблизу. Отже, щоб перевірити Аткінса, я сказав йому, що зі мною є духовна особа, і якщо це його щире бажання, то я одружу його завтра вранці, а тому прошу його подумати про це й поговорити з рештою. Він сказав, що йому самому зовсім не треба роздумувати про це, бо він цілком готовий до цього і дуже радий, що зі мною є священик; він гадає, що й усі інші погодяться. Тоді я сказав йому, що мій друг священик — француз і не говорить по-англійському, але я буду за перекладача. Аткінс нічого не сказав, а тільки спитав, чи папіст він, а чи протестант, чого я якраз і боявся. Але я сказав, щоб вони не допитувались про це. Тут ми розлучились: я пішов назад до священика, а Віль Аткінс вступив у розмову з своїми товаришами. Я попросив французького джентльмена, щоб він нічого не говорив їм, поки остаточно не закінчить служби, і переказав відповідь, яку дали мені ці люди.

Не встиг я відійти від ділянки англійців, як усі вони прийшли до мене сказати, що обміркували мою пропозицію і дуже раді, що зі мною є священик. Вони з охотою готові були виконати моє бажання і повінчатись, коли мені буде завгодно, бо зовсім не хочуть розлучатися з своїми жінками і беруть їх за себе з найчеснішими намірами. Я призначив їм прийти другого ранку і попросив пояснити тим часом своїм жінкам значення шлюбного обряду, потрібного не лише для того, щоб уникнути спокуси, а й для того, щоб чоловіки не покинули їх.