Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Жінки легко зрозуміли значення справи. Вони були дуже задоволені і, певна річ, мали підстави для цього. Отже, другого ранку всі вони зібралися в моєму приміщенні, куди я привів священика. Він не мав на собі одягу ні англійського пастора, ні французького священика, а був у чорному сюртуку, трохи подібному до сутани. Підперезаний шарфом, він дещо скидався на пастора; що ж до його мови, то я був за товмача.

Його серйозність у ставленні до них і те, що він вагався вінчати жінок нехрещених і не християнської віри, викликало глибоку повагу до його особи; так що після цього ніхто не запитував, чи духовна він особа, чи ні.

Я боявся, що через це вагання він взагалі не повінчає їх. І дійсно, незважаючи на всі мої доводи, він, щоправда, дуже скромно, проте рішуче відмовився вінчати їх, поки не поговорить про це з чоловіками та жінками. Спочатку я був проти цього, а потім погодився з ним, бо почував щирість його наміру.

Підійшовши до них, він сказав, що я виклав йому всі обставини справи і розповів про її теперішній стан і що він охоче виконає свій обов’язок і повінчає їх, як я того бажаю; але перше ніж відправити службу, він просить дозволу поговорити з ними. Він сказав їм, що, з погляду людей безсторонніх та суспільства, життя, яким вони жили досі, є одверте перелюбство, і що треба покласти йому край — або повінчатись, або розлучитися з жінками; що він не має сумніву щодо щирості їхньої згоди вінчатись, але тут постає перешкода, яку він не знає, як усунути. Закон про християнські шлюби не дозволяє особам християнської віри одружуватися з дикунами, язичниками та ідолопоклонцями, а тепер залишається дуже мало часу, щоб спробувати умовити їхніх жінок охреститись; тим більше, що навряд чи вони чули коли-небудь про Христа, а без цього хрестити їх не можна.

Він сказав мені, що, на його думку, самі чоловіки теж байдужі християни, неуважні до релігії і з дуже хиткими уявленнями про Бога та путі Божі. Отже, не можна сподіватись, щоб вони багато говорили про це з своїми дружинами. А тепер вони повинні обіцяти йому докласти всіх зусиль, щоб умовити своїх жінок прийняти християнську віру і, в міру своїх сил та можливості, навчити їх пізнавати Бога й вірити в нього, їхнього Творця, та в Христа-Спасителя. Інакше він не може повінчати їх, бо не прикладе рук до поєднання християн з дикунками, що не відповідає принципам християнської релігії і зокрема заборонено Божим законом.

Всі вони слухали дуже уважно; я перекладав його слова якомога правильніше, часом додаючи лише кілька своїх, щоб показати, як справедливо він говорить і що я погоджуюся з його думками. Проте я завжди виразно відзначав, де були мої слова, а де — слова священика. Вони відповіли, що все сказане цим джентльменом — суща правда; що вони справді недобрі християни і ніколи не говорили з своїми жінками про релігію.

— Та й подумайте, сер, — сказав тут Віль Аткінс, — як нам учити їх релігії, коли ми й самі нічого не знаємо! А потім, коли б ми й почали говорити з ними про Бога та Ісуса Христа, про небо та пекло, вони тільки посміялися б з нас і спитали, чи віримо ми самі в усе це. А коли б ми сказали їм, що віримо в усе, про що говоримо, наприклад, що добрі йдуть на небо, а злі — до диявола, то вони, певна річ, спитали б, куди сподіваємось потрапити ми самі, що віримо в усе це, а проте лишаємось злими; вони ж бачать, які ми є. Вже одного цього досить, щоб відразу відвернути їх від релігії. Ні, знаєте, сер, треба спочатку самому стати релігійним, а вже тоді братись учити інших.

— Віле Аткінсе, — сказав я йому, — хоч я й боюсь, що ви маєте рацію, а все ж таки хіба ви не можете сказати своїй дружині, що є Бог і релігія, кращі від її власних; що її боги — ідоли, що вони не можуть ні слухати, ні говорити; що є велика істота, яка створила все і спроможна зруйнувати все, створене нею; що вона нагороджує за добро і карає за зло; що вона судить нас за всі наші вчинки. Ви не такий неосві-чений, сама природа навчить вас, що все це правда; і я задоволений, що ви знаєте, що все це правда, і самі вірите в це.

— Це так, сер, — мовив Аткінс, — але як я казатиму це моїй дружині, коли вона зараз же скаже, що це неправда?

— Неправда? — сказав я. — Що ви розумієте під цим?

— Ну, сер, вона скаже, що не може бути, щоб Бог, про якого я їй скажу, був справедливий, міг карати або нагороджувати, коли я досі не покараний і не відправлений до диявола; що я був мерзотним створінням, навіть щодо неї, не кажучи вже про всіх інших, і що я не маю права жити, бо завжди чинив протилежне тому, про що я говорю їй, як про добро, і що мусив би сам робити.

— Що ж, Аткінсе, — сказав я, — боюсь, що ви говорите надто справедливо.

Ці слова я переказав священикові, що нетерпляче чекав наслідків нашої розмови.