Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

І все-таки, якби було видно і вони могли побачити хоч краєчок когось із нас, вони, напевне, влучили б, бо стрільці були з них чудові. При світлі місяця ми дуже невиразно бачили, як вони стояли на березі, кидаючи в нас дротики та стріли. Наготовивши вогневу зброю, ми дали в них залп і з криків почули, що поранили чимало людей. Проте вони достояли так у бойовому порядку аж до світанку, щоб, як ми гадали, мати змогу краще цілити в нас.

У такому стані ми не знали, як витягти якір та поставити парус, бо для цього треба було стати в шлюпці, а тоді дикуни влучили б у нас так само певно, як ми влучили б дробом у птицю на дереві. Я почав було давати тривожні сигнали кораблеві, що стояв за шість миль від нас. Мій племінник-капітан, почувши постріли і побачивши в підзорну трубу, що ми стріляємо в напрямі берега, чудово зрозумів наше становище і, витягши якнайшвидше якір, наблизився до берега, а тоді послав нам на допомогу другу шлюпку з десятьма чоловіками. Але ми крикнули їм не підходити надто близько, сказавши, в якому становищі ми перебуваємо. Вони спинились коло нас, і один із матросів, взявши кінець каната в руку і тримаючись за нашою шлюпкою так, щоб вороги не могли його бачити як слід, приплив до нашого борту і прив’язав канат до шлюпки. Тоді ми відв’язали канат від нашого якоря і покинули його, а матроси потягли нас далі від стріл, поки ми лежали, сховавшись за зроблений нами бруствер.

Коли ми відійшли вбік, наш корабель повернувся бортом до дикунів, поплив мимо берега і випалив у них з усіх гармат — шматками заліза, свинцю, малими кулями тощо, вчинивши цим велике спустошення.

Ступивши на корабель і опинившись у цілковитій безпеці, ми мали досить часу, щоб розслідувати причину цієї сутички. Наш торговельний агент, що часто бував у цих місцях, спонукав мене до цього, запевнивши, що тубільці, склавши з нами мирну угоду, ніколи не зачепили б нас, якби ми самі не дали приводу для цього. Нарешті виявилось, що якась стара жінка прийшла до нас з молоком і принесла його до наших тичок укупі з молодою жінкою, що теж мала з собою на продаж трохи коріння та трав. Поки стара жінка — чи була це мати молодої, чи ні, вони не могли сказати, — продавала молоко, один із наших матросів почав дуже грубо чіплятись до молодої; стара почала страшенно кричати. Проте матрос не випустив своєї добичі і перед очима старої жінки потяг молоду до лісу. Якраз смеркало, стара жінка пішла додому без неї і зняла, як ми гадали, тривогу серед свого народу; а через яких-небудь три-чотири години проти нас вийшло велике військо; було багато шансів за те, що нас знищать.

Одного з наших людей забили дротиком на початку бою, коли він вискочив із зробленого нами намету. Решта втекла щасливіше, крім винуватця всієї цієї колотнечі, що дорого заплатив за свою чорну коханку, і ми довго не звали, що з ним сталося. Незважаючи на сприятливий вітер, ми простояли там іще два дні; подавали сигнали, послали шлюпку за кілька миль в один і в другий бік, але даремно; нарешті ми мусили покинути запропалого хлопця. Коли б він тільки сам потерпів від цього, втрата була б невелика.

Проте я ніяк не міг заспокоїтись і вирішив ще раз побувати на острові, щоб дізнатись про нього і про дикунів. Це було третього вечора після тієї події, і я дуже хотів довідатись, скільки шкоди ми наробили та що сталося з тубільцями. Я вдавав за безпечніше зробити це, коли буде темно, щоб не зазнати нападу ще раз; але, пускаючись у таку ризиковану й зловмисну справу, куди я встряв проти свого бажання, я мусив неодмінно упевнитись, що люди, які підуть зі мною, підлягатимуть моїм розпорядженням.

Нас було двадцятеро кремезних, як і всі на кораблі, хлопців, крім мене та торговельного агента; за дві години перед північчю ми пристали в тому місці, де недавно відбувся напад. Я причалив там тому, що, як сказано, хотів подивитись, чи покинули вони бойовище, і чи залишились там якісь сліди заподіяного їм нами лиха. Я гадав, що, захопивши одного чи двох із них, ми зможемо, мабуть, виміняти за них свого матроса.

Ми вийшли на берег без найменшого шуму і поділили наших людей на два загони, одним із яких командував боцман, а другим я. Висідаючи, ми не чули і не бачили ніякого руху; так ми пішли двома загонами, на певній відстані один від одного, до поля бою. Спочатку ми нічого не могли роздивитись, бо було темно; трохи згодом наш боцман, що вів перший загін, спіткнувся й упав на мертве тіло. Це трохи затримало їх, бо вони побачили, що дійшли до місця, де були тубільці, і стали чекати мене. Зійшовшись докупи, ми вирішили простояти на місці годину — поки не зійде місяць, а тоді ми легко побачили спустошення, якого наробили серед тубільців. Ми знайшли на землі тридцять два тіла, з яких двоє були ще не зовсім мертві. Дехто був без руки, дехто без ноги, а один навіть без голови; а поранених вони, як ми гадали, забрали з собою.