Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Проростання зерна, як це зазначено в моєму щоденнику, справило на мене деяке враження і, поки я пояснював його собі чудом, побожні думки не залишали мене. Та як тільки думка про чудо відпала, відлетів і мій побожний настрій, як я вже про це розповідав. Навіть землетрус — хоч у природі немає грізнішого явища, що безпосередніше показувало б невидиму вищу силу, бо лише вона єдина може утворювати такі явища, — навіть він не справив на мене тривалого враження. Минули перші хвилини переляку, — згладилось у пам’яті й перше враження. Я не думав ні про Бога, ні про суд Божий. У нещастях, що трапились зо мною, я так мало бачив караючу руку, ніби жив у найщасливіших умовах. Але тепер, коли я захворів і картина смерті змалювалась на дозвіллі переді мною дуже яскраво; тепер, коли мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, — прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе суд Божий і ті надзвичайні вдари, що з такою мстивістю впали на мене. Такі думки мучили мене другого й третього дня моєї хвороби; під тиском чи то пропасниці, чи то жорстоких мук совісті в мене виривались з уст слова, схожі на молитву, хоч я й не можу сказати, чи висловлював я в ній бажання та надії. Це скорше був голос безумного страху та відчаю. Думки мої плутались, я тяжко винуватив себе; а жах смерті в моєму нещасному становищі запаморочував мені голову новими передчуттями. В такому збентеженні я не знав, що говорив мій язик. Це, мабуть, були такі вигуки, як: «Господи, що я за нещасна істота! Якщо я розхворіюсь, то напевне помру, бо ніхто мені не допоможе; і що зі мною буде?» Тоді з моїх очей полились рясні сльози, і після того я ще довго не міг говорити. Тоді я згадав добрі поради свого батька та його пророкування, наведені на початку цього оповідання, що, коли я не відмовлюсь від свого безумного кроку, то на мені не буде благословлення Божого; що я матиму колись час пригадати, як знехтував його порадою, але тоді, можливо, нікому буде допомогти мені виправити свій божевільний вчинок. Я згадав ці слова і вголос сказав: «Тепер здійснюються слова мого дорогого батька; кара Божа спіткала мене, і немає кому допомогти мені або вислухати мене. Я не послухав голосу Провидіння, що поставило мене в такі умови чи життєві обставини, де я міг бути щасливим і спокійним; але я не схотів зрозуміти цього сам, не послухав і науки своїх батьків. Я покинув їх оплакувати моє безумство, і тепер сам плачу від його наслідків. Я відкинув їхню допомогу й підтримку, що вивели б мене в люди й полегшили б мені життя. А тепер мені доводиться боротися з труднощами, що переважають людську силу, боротись самому, без підтримки, без слова втіхи й поради». І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук. Але вертаюсь до щоденника.

28-го червня. Я трохи відсвіжився сном, і, відчувши, що напад пропасниці зовсім минув, устав; і хоч сон нагнав на мене великого жаху, все ж таки я зміркував, що напад може повторитись наступного дня, і тому вирішив заздалегідь підготуватись та підтримати себе на випадок нового захворювання. Насамперед я повно налив водою величезну чотирикутну пляшку й поставив її на стіл недалеко від ліжка; а щоб позбавити воду тих властивостей, що викликають пропасницю та застуду, я влив у неї з чверть пінти рому й розмішав її. Потім я відрізав козлятини й засмажив на вугіллі, але з’їв дуже мало. Трохи прогулявся; але був немічний, до того ж на серці в мене було дуже важко, від думок про моє нещасне становище, а також від страху, що хворість повернеться наступного дня. Смерком я повечеряв трьома черепашачими яйцями, які спік у попелі, і з’їв. Перед вечерею помолився, і це, наскільки пригадую, за все моє життя була перша їжа, для якої я попросив благословення Божого. Поївши знову, спробував пройтись, але був такий кволий, що ледве міг нести рушницю, без якої ніколи не виходив з дому. Я пройшов небагато, сів на землю й почав дивитись на море, що стелилось переді мною, рівне та широке. І коли я сидів, у моїй голові снувались думки: що таке земля й море, які мені так знайомі? Звідки вони взялись? І що таке я сам і всі інші створіння, дикі й домашні, люди й звірі? Звідки ми походимо? Напевне, всіх нас створила якась таємнича сила, що створила й землю, море, повітря та небо. І що це за сила? Природно було зробити висновок, що все це створив Бог. А якщо все це створив Бог, то, виходить, він керує всім цим, бо сила, що може створити всі ці речі, безумовно, може й керувати ними та направляти їх. А коли так, їй у великому коловороті цього світу ніщо не може трапитись без її відома та призначення.