Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Яка чудна іграшка в руках Провидіння — життя людини, і як чудно разом із зміною обставин міняються таємні пружини, що керують нашими пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидимо; сьогодні шукаємо те, чого завтра уникаємо; сьогодні бажаємо того, чого завтра боїмось, навіть тремтимо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я людина, чиє єдине нещастя було в тому, що вона, здавалось, вигнана з людського товариства, оточена безкраїм океаном, відрізана від людства і засуджена на те, що я називаю мовчазним життям, немов небо вважало мене за негідного бути серед його живих створінь. Я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо — я, кажу, мусив тремтіти від думки, що можу побачити людину, і був готовий упасти на землю з жаху перед самою її тінню, перед її німим слідом на острові.

Таке вже нестале людське життя; і згодом, коли я трохи очуняв від свого першого здивовання, це звело мені на думку силу цікавих міркувань. Я гадав, що це становище було призначено мені премудрим і всеблагим провидінням Божим. Дізнатись наперед про мету Божественної мудрості в цьому я не міг, отож і не мав чого опиратись його найвищій владі. Я був його створіння, і він мав безперечне право Творця чи керувати мною, чи позбутись мене, як він вважатиме за краще, бо я був створіння, що образило його, і він мав законне право засудити й покарати мене знову так, як він вважатиме за краще; я мусив скоритись перед його гнівом, бо я согрішив проти нього. І тоді я зміркував, що коли Бог не тільки справедливий, а й всемогутній, визнав за потрібне так покарати й засмутити мене, то він може й визволити мене. А якщо він вважає це недостатнім, то мій безперечний обов’язок — скоритись безумовно й цілком його волі. З другого боку, мій обов’язок був також покластись на нього, молитись йому і спокійно виконувати веління та вказівки його Провидіння.

Так думав я багато годин, днів, навіть тижнів і місяців. Не можу не згадати такого прояву своїх міркувань з цього приводу; якось уранці я дуже збентежений лежав у ліжку, міркуючи про небезпеку від дикунів, і мені спали на думку слова з Святого Письма: «Поклич Мене в день суму, і Я визволю тебе, і ти прославиш Мене». Після цього я радісно схопився з ліжка і не тільки заспокоївся, а захотів ще й помолитись Богу, просячи його визволити мене. Помолившись, я взяв свою Біблію, і коли розгорнув її, перші слова, що я натрапив, були: «Покладайся на Бога, будь веселіший, і Він зміцнить твоє серце; покладайся, кажу я, на Бога»[44]. Не можна сказати, як це мене заспокоїло. У відповідь, я з подякою поклав книгу і не сумував більше, принаймні, з цього приводу.

Серед таких міркувань, страхів та думок мені одного дня спало в голову, що все це, мабуть, моя фантазія: слід могла залишити моя власна нога, коли я ступив із човна на берег. Ця думка трохи підбадьорила мене, і я почав доводити собі, що це була помилка, що це мій власний слід. І чому я не міг би ступити там, чи то сідаючи в човен, чи то висідаючи з нього? Я розмірковував також, що тепер я не можу напевне сказати, де я ступав і де не ступав. А якщо це тільки відбиток моєї власної ноги, то, виходить, я пошився в дурні, вигадав собі страхіття, якого сам і злякався.

Тепер я підбадьорився і знову почав виходити з дому. Три дні й три ночі я не висувався з своєї фортеці і почав уже голодувати через брак провізії, бо в мене в садибі не було майже нічого, крім кількох ячних коржів та води. Я знав також, що мої кози, яких я доїв звичайно щовечора, досі не доєні, і що сердечні тварини дуже терплять від цього. Дійсно, деякі з них захворіли і майже втратили молоко. Отже, підбадьорюючи себе думкою, що це був відбиток моєї власної ноги і що я справді тремтів перед власною тінню, я знову почав ходити на дачу доїти отару. Але треба було бачити, як несміливо я йшов, з яким страхом я оглядався назад, як сторожко я держався, щохвилинки бувши ладен кинути кошик і тікати, рятуючи своє життя! Кожен подумав би, що мене переслідують муки совісті і що я пережив тільки що жахливий страх, як воно справді й було.

Але, походивши два чи три дні і нічого не побачивши, я посмілішав і почав думати, що все це справді були мої вигадки. А щоб остаточно переконати себе в цьому, я знову пішов на берег глянути на слід, приміряти його до своєї ноги і подивитись, чи є схожість і чи це дійсно мій слід. Проте, коли я прийшов туди, то, по-перше, для мене стало очевидним, що, висівши тоді з свого човна, я не міг опинитись на березі де-небудь поблизу того місця, а по-друге, коли я приміряв свою ногу до сліду, то виявилось, що моя нога значно менша. Ці обставини сповнили мою голову новими фантазіями і знову вкрай засмутили мене. Я дрижав, немов у пропасниці, і знову пішов додому, переконаний, що якась людина або люди були тут на березі, що острів був заселений і що на мене можуть напасти раніше, ніж я про це дізнаюсь. А як захистити себе — я не знав.