Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

О, яких безглуздих рішень доходить людина під впливом страху! Він відбирає в неї здатність користуватись тими засобами, які розум радить їй на допомогу. Перше, про що я подумав, — це поламати всі загороди, а всю худобу зробити знову дикою, пустити її в ліс, щоб ворог не міг її знайти і відвідувати потім острів, сподіваючись ще й цієї добичі. Я хотів перекопати обидві свої ниви, щоб він не міг знайти там ні зернятка і щоб для нього не було на острові такої принади; потім зруйнувати свою бесідку й намет, щоб ворог не міг побачити ніяких ознак житла і щоб це не заохотило його шукати мешканців на острові.

Так думав я першої ночі після повороту додому, під впливом свіжого страху, що опанував тоді мене і запаморочив мені голову. Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас багато важчий, ніж зло, якого ми боїмось. Та найгірше було те, що я не мав того звичайного полегшення від молитви, якого сподівався. Мабуть, у мене був вигляд Саула, засмученого не тільки тим, що філістимляни йдуть на нього, а й тим, що Бог покинув його[45]. Я не робив нічого, щоб заспокоїти свій розум, не волав до Бога в своєму нещасті і не підкорився його Провидінню, як робив це раніше, коли просив його оборонити й визволити мене. А втім, тоді я легше зніс би цю несподіванку і, мабуть, поводився б з більшою рішучістю.

Стривожені думки не давали мені спати всю ніч, і заснув я тільки вранці. Міркування стомило мене, мої сили підупали, і я спав дуже міцним сном. А прокинувся я таким спокійним, як ніколи. Тепер я почав мислити послідовніше і, обміркувавши всі можливості, дійшов висновку, що цей острів, такий приємний, родючий і близький до континенту, не був цілком відлюдним, як я собі уявляв раніше. Хоч на ньому і не було постійних жителів, усе-таки сюди могли припливти з континенту човни, або навмисне, або ж пригнані до цього місця течією чи противним вітром. А те, що я прожив на острові п’ятнадцять років і досі не зустрів ні тіні живих людей, пояснюється, звичайно, тим, що, приїздивши сюди, мабуть, мимо своєї волі, вони відразу якомога швидше вертались назад, бо ні в якому разі не думали оселятись тут. Отже, мені загрожувала єдина небезпека — зустріти їх несподівано, коли вони висідатимуть на берег. А якщо вони приїздили сюди проти своєї волі (їх приганяв вітер та течія), то й не зупинялись тут, а поспішали вернутись додому, тільки переночувавши на березі, щоб діждатись відпливу та денного світла. Виходить, мені треба було тільки забезпечити себе належним притулком на випадок їх висадки на острів.

Тепер я почав дуже шкодувати, що поширив свою печеру за наметом і вивів із неї хід надвір, за межі моєї фортеці. Розміркувавши, я задумав збудувати ще одну огорожу, теж півколом, саме там, де дванадцять років тому я посадив, як згадував вище, два ряди дерев. Посаджені вони були так густо, що між ними залишилось тільки встромити кілька паль, щоб зробити стіну ще щільнішою та міцнішою. Зробити це було недовго. Таким чином, у мене була тепер подвійна стіна. Зовнішню я вщільнив кусками дерева, старими канатами й усім, що, на мою думку, могло зміцнити її. В ній було сім отворів — невеликих, але таких завширшки, що я міг просунути в них свою зброю. Зсередини я укріпив стіну насипом до десяти футів завтовшки, із землі, яку я весь час виносив із своєї печери, висипав під стіною і втоптував ногами. В сім отворів я задумав помістити сім мушкетів, — тих, що взяв з корабля. Вони стояли в мене на підставках, ніби гармати, і за якихось дві хвилини я міг вистрелити з усіх семи. Багато місяців важкої праці витратив я на те, щоб закінчити свою фортецю, бо не вважав себе в безпеці, доки не закінчив її.

Зробивши це, всю площу поза стіною я засадив тими подібними до верби деревами, що так добре приймались.

Здається, я посадив їх щось із двадцять тисяч. Але між стіною та найближчими до неї деревами я залишив досить вільного місця, щоб легше було помітити ворога, коли б він здумав наблизитись до моєї зовнішньої стіни, і щоб він не міг підкрастись до неї під захистом дерев.

Через два роки перед моїм житлом стояв уже густий гайок, а ще років через п’ять-шість круг нього ріс буйний, високій ліс, майже непрохідний, — так густо насаджені були дерева і так широко вони розрослись. Жодній людині, ким би вона не була, не спало б на думку, що за цим лісом є житло. Алеї я не залишив, а щоб заходити до фортеці та виходити з неї, користувався двома драбинами; одну з них я приставляв до невисокого виступу скелі, а на нього ставив другу. Коли забрати обидві драбини, ніяка жива душа не змогла б удертись до мене, не зламавши собі шиї. А якби хто й спустився за стіну, то й тоді він був би лише за моєю зовнішньою стіною.

Отже, для своєї безпеки я вжив усіх заходів, які могла підказати мені моя обачність. Як незабаром буде видно, вони були не зовсім зайві, хоч тоді я ще тільки передбачав те, що навіював мені страх.