Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на континент, що станеться зі мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до континенту непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих запитань не спадало мені на думку, так хотів я будь-що-будь добратись човном до континенту. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду по континенту або пропливу човном вдовж берега, як в Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу, а може, зустріну християнський корабель, що забере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Варто уваги, що всі ці думки були виплодом збентеженого розуму і нетерплячої вдачі, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруванням на рештках відвіданого мною корабля, де я був так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом можна вибратись звідси. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я мав, скоряючись Провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на континент, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.

Поки він хвилював мене протягом двох, а може, й більше годин, моя кров кипіла і пульс бився, наче мене трусила пропасниця від самого тільки заворушення в моїх думках. Нарешті сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном. Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі бурхливі думки; але в дійсності вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці з фортеці і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними був ще дванадцятий — полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам, і що ніхто за ним не женеться, я показався йому і посміхнувся, щоб підбадьорити його; а він кинувся навколішки передо мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, щоб він переліз через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу переправитись на континент. Тепер мені немає чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харчі. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік прямувати, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця я мушу обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням сну, що потішив мою душу надією на визволення. Тим гірше було моє розчарування, коли я спам’ятався і зрозумів, що це був лише сон, і це знову завдало мені великого суму. З цього я зробив висновок, що для мене єдиний спосіб спробувати вирватись звідси — це захопити якогось дикуна; якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з’їдання, яких вони привозили з собою, як полонених. Але тут я натрапив на велику перешкоду: не можна було захопити потрібного мені дикуні, не напавши на ватагу людожерів і не перебивши їх усіх до одного. Такий вчинок не тільки був одчайдушний, не тільки не давав надії на успіх, але й сама справедливість його здавалась мені дуже сумнівною. Душа моя здригалась від самої думки про те, що мені доведеться пролити стільки людської крові, нехай і ради свого власного визволення. Не буду повторяти всіх аргументів, які я наводив проти такого вчинку, бо я перелічив їх уже раніше. Наводив я собі й протилежні докази — казав, що це мої смертельні вороги, що вони з’їдять мене при першій нагоді і що спроба визволитись від життя, гіршого за смерть, була б лише самообороною, самозахистом — так, немовби ці люди перші напали на мене. А втім, повторюю, сама думка про пролиття людської крові так жахала мене, що я довго не міг звикнути до неї. Після довгих суперечок з самим собою, після довгих вагань, бо всі ці аргументи глибоко бентежили мій розум, переважило, нарешті, жагуче бажання визволитись. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити мій план; але розв’язати його було дуже важко. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому на розвиток подій та на заходи, підказані мені обставинами; хай буде, що буде.