Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим

Між ними і моєю фортецею лежала маленька бухта, вже не раз згадувана мною на початку оповідання: та бухточка, де я причалював з своїми плотами, коли перевозив майно з нашого корабля. Я ясно бачив, що втікач муситиме перепливти її, інакше його зловлять. Коли він підбіг до неї, був якраз високий приплив, але дикун, не задумуючись, кинувся у воду, за яких-небудь тридцять помахів переплив бухточку, виліз на протилежний берег і, не затримуючись, побіг далі. Коли троє підбігли до бухточки, виявилось, що плавати вміли тільки двоє з них. Третій не наважився; він постояв на березі, подивився вслід іншим, а потім повільно пішов назад. З того, що сталося, читач зараз побачить, що він вибрав собі найкраще. Як я помітив, двом дикунам, що гнались за втікачем, треба було вдвоє більше часу, ніж йому, щоб перепливти бухточку. Тепер я всією своєю істотою відчув, що настав час діяти, коли я хочу придбати слугу, а може, й товариша та помічника. Саме Провидіння, думав я, закликає мене врятувати нещасного. Не гаючи часу, я збіг драбинами до підніжжя гори, взяв із собою рушниці, бо обидві вони були внизу коло драбин, так само швидко виліз знову нагору, спустився з другого боку й побіг до моря навперейми дикунам. Я хутко опинився між утікачем та його переслідувачами, бо взяв найкоротший шлях і, до того ж, біг униз, по схилу горба. Почувши мої крики, втікач озирнувся і спочатку перелякався мене більше, ніж своїх ворогів. Я подав йому рукою знак повернути, а сам поволі пішов назустріч переслідувачам. Коли перший з них порівнявся зі мною, я збив його з ніг ударом приклада. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги решти дикунів, хоч на такій відстані навряд чи вони могли б почути мій постріл або побачити дим від нього. Коли перший з переслідувачів упав, його товариш спинився, очевидно, перелякавшись, і я швидко підбіг до нього. Але наблизившись, я побачив, що він тримає в руках лук і стрілу і цілиться в мене. Отже, я мусив діяти, і першим же пострілом убив його. Нещасний утікач, побачивши, що обидва його вороги, як йому здавалось, упали мертві, спинився; але він був так наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи — чи йти йому до мене, а чи тікати, і, мабуть, більше схилявся до того, щоб тікати. Я почав знову гукати й манити його до себе. Він зрозумів: зробив кілька кроків, спинився, потім знову зробив кілька кроків і знову спинився. Тоді тільки помітив я, що він труситься, як у пропасниці. Бідолашний, очевидно, вважав себе за мого полоненого і думав, що я зроблю з ним так, як я зробив з його ворогами. Я знову поманив його до себе і взагалі старався підбадьорити його, як умів. Він підходив до мене все ближче, кожні десять-дванадцять кроків падаючи навколішки на знак вдячності за порятунок. Я ласкаво посміхався до нього і манив його рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав навколішки, поцілував землю, притулився до неї обличчям, взяв мою ногу й поставив її собі на голову. Мабуть, останній рух означав, що він присягається бути моїм рабом до самої смерті. Я підняв його, поплескав по плечу і, як міг, старався показати, що йому не слід боятись мене. Але справа, яку я розпочав, не була ще закінчена. Дикун, звалений ударом приклада, був не забитий, а лише приголомшений, і я помітив, що він починає приходити до пам’яті. Я звернув на нього увагу врятованого, показуючи, що ворог живий. У відповідь на це він сказав кілька слів своєю мовою і, хоч я нічого не зрозумів, але самі звуки його розмови були для мене солодкою музикою, бо більше ніж двадцять п’ять років я не чув людського голосу, коли не рахувати свого власного. Але тепер я не мав часу роздумувати: дикун, якого я приголомшив, настільки опритомнів, що сидів уже на землі, і я помітив, що мій дикун (так я буду тепер звати його) почав жестами просити дати йому тесак без піхов, що висів у мене через плече. Я дав йому цю зброю. Дикун зараз же підбіг до свого ворога і одним махом відтяв йому голову. Він зробив це так спритно й моторно, що жоден німецький кат не міг би зрівнятися з ним. Таке вміння орудувати тесаком дуже здивувало мене в людині, що за свого життя бачила, мабуть, тільки дерев’яні мечі. Тільки згодом я довідався, що для своїх мечів дикуни вибирають таке тверде й важке дерево і так вигострюють його, що одним ударом можуть відтяти голову чи руку. Кінчивши свою справу, мій дикун з веселим і врочистим виглядом вернувся до мене, зробив цілу низку незрозумілих для мене рухів, а потім поклав коло мене тесак і голову вбитого ворога. Але найбільше вразило його те, як я вбив другого дикуна на такій великій відстані. Він показував на вбитого і жестами просив дозволу піти подивитись на нього. Я дозволив, і дикун відразу ж побіг туди. Він спинився перед трупом у повному замішанні; подивився на нього, повернув на один бік, потім на другий, оглянув рану. Куля влучила в самісінькі груди, і крові було небагато, але, мабуть, стався внутрішній крововилив, бо смерть була моментальна. Знявши з убитого його лук і сагайдак з стрілами, мій дикун підійшов назад до мене. Я повернувся йти, закликаючи його з собою і стараючись пояснити йому жестами, що залишатись тут далі небезпечно, бо за ним можуть відрядити нову погоню.