Життя з Алісою поза дзеркалом

— І що вони забрали в тебе?

— Гаманець, годинник і перстень.

— О, Боже! Та слава Богу, що тебе не побили.

— Я не опирався. Віддав їм усе, що вони вимагали.

— І що ти думаєш робити?

— Піду зараз у поліцію і повідомлю про цей інцидент. Що більше можу зробити?

Ліза пішла до спальні й, зрозуміло застала розбурене ліжко. Вона акуратно застелила його і напевно відчула нюхом запах парфумів тої жінки, бо вийшла зі спальні засмучена. Не промовивши до мене слова, пішла назад на роботу.

А я пішов до корчми «Чорна ворона» домагатися повернення вкрадених речей. Як тільки зайшов до корчми, відразу помітив при шинквасі ту саму жінку, яка мене так спритно обікрала. Вона була в тій самій модній сукні, тільки замість рудого волосся мала чорне. Значить, натягнула перуку, — подумав я. Не задумуючися довго, я кинувся до неї і вхопив за перуку. Жінка завищала з болю. Значить, це не була перука. І все, мабуть, закінчилося б мирно, бо жінка знову почала подобатися мені. Але з-за прилавка вискочив бармен, вхопив мене за обшивку і, бризкаючи мені в обличчя слиною, несамовито заверещав, аж мені вуха позатикало:

— Пане, що ви собі дозволяєте! Це моя дружина! Та я вас розм'язгаю, як гниле яблуко!

Мені не подобалося порівняння мене з гнилим яблуком, і я в свою чергу розкричався:

— Гарну ви маєте дружину, яка йде зі мню до ліжка й обкрадає мене!

— То ви що! Обзиваєте мою дружину повією? — він підніс мене в повітря.

— Я ніколи не називав би таку гарну жінку повією!

Бармен спустив мене на землю.

— Але вона вкрала в мене гаманець з грішми, золотий годинник і родинний перстень. Я вимагаю, щоб ви повернули мені ці речі назад!

— То ви обзиваєте мою дружини злодійкою?! — знов заверещав бармен.

Він вхопив мене за штани й викинув через двері. А щоб ще більше принизити мою гідність, додав мені кілька копняків.

Я подався тоді до своєї корчми з глибоким переконанням у душі, що Ліза не приносить мені щастя.

12. Мене переслідує обличчя Лізи

Я в розпуці! Уявіть собі, мене починає переслідувати Лізине обличчя. Як тільки почну приглядатися до якоїсь гарної жінки, то з-поза її обличчя проглядає Лізине — з тими сумними, докоряючими, телячими очима. А останнім часом доходить прямо до абсурду: Лізине обличчя проглядає вже й з-поза чоловічих облич. Я дожився до того, що не зможу захопитися навіть мужчиною. Скоро Лізине обличчя буде переслідувати мене навіть з-поза зірок на небі. Отже, її блаженне, випромінююче доброту обличчя стало неприємним для мене видивом, і я не знаю, як визволитися від нього.

Я ввесь час думаю над тим, як мені визволитися від Лізиної доброти і вірності. І чим довше думаю, тим більше попадаю в депресію. То не так легко визволитися від людських чеснот!

А доброта — це найвища, найуніверсальніша й найбільш шанована з усіх чеснот: доброта матері до дитини, жінки до чоловіка, людини до людини, Творця до творіння… І як протиставитися усьому цьому? Чому ніхто досі не задумався над тим, яким страшним тягарем може бути доброта? От, наприклад, Лізина доброта не тільки гнітить мене, але й обмежує. Я не можу мати нормальних стосунків з іншими жінками. Не можу, по суті, гідно жити.

Доведений до краю, я не міг уже їсти Лізиних страв, вони застрявали мені в горлі. Тож я йшов до забігайлівки за рогом і там підкріплявся своїми улюбленими свинячими ніжками, книдлями чи віденськими шніцелями, запивав сухим червоним вином і йшов гуляти по містечку. Ліза, напевно, відразу помітила моє зневажливе ставлення до її вишуканої кулінарії й, напевно, образилася. Це й могло бути причиною, або одною з причин, того вчинку, на який вона пустилася. Але я забігаю надто вперед.

Прогулянка містечком не приносила мені радості. Я боявся поглядати на людей, щоб не побачити Лізиного обличчя. Я просто ходив, перевертав в умі думки, й нічого не помічав. І так несподівано для себе самого я опинився на окраїнах міста, де був розташований наш університет. Я наче пробудився і з зацікавленням оглядав університетські будинки, покриті зеленим плющем. Я студіював у цьому університеті понад чотири роки, але не пригадував ані особливих інтелектуальних злетів, ані дружніх стосунків з іншими студентами. Я почувався так, наче ті чотири університетські роки були витяті з моєї пам'яті. А моє інтелектуальне життя почалося щойно тоді, коли я почав учащати до нашої корчми.

Я стояв, опершися об чавунну огорожу, і мріяв про свої найкращі роки, проведені в корчмі. Мріяв також про ті вознеслі духовно часи, проведені з Алісою чи Гільдою. Несподівано я помітив, як із брами виходила та гарненька дівчина, з якою я кохався під кущем на пляжі минулого літа. Я мало не піднісся в повітря з радості! Але дівчина пройшла мимо, не впізнавши мене. Я наздогнав її, вхопив за рукав і затримав на мить:

— Вибачте, але ви, бачу, не впізнали мене.

— А хіба ми знайомі?

— Так, і то дуже інтимно.

— Але я вас ніколи не бачила.

— Бачила, та ще й у якому вигляді! — говорив я, відчуваючи все більше піднесення.

Дівчина здвигнула плечима.