Життя за життям

Це теж, виявляється, такий жарт. Урсула аж підскочила, коли постріл сигнального пістоля сповістив про початок перегонів із перешкодами. Вона облишила вчителів. Їй розхотілося підслуховувати.

Вона побачила, що Дерек чвалає до неї — замість обручів у нього був оберемок дротиків. Він гукнув кількох хлопчаків, щоб йому помогли, й вони покірно підійшли. Коли вони проминули Урсулу, один із них пирхнув собі під ніс: «Так, містере Елефант, вже йдемо, містере Елефант». Дерек із брязком кинув дротики на траву і наказав:

— Несіть на край поля, давайте, ворушіться.

Він підійшов до Урсули, легко поцілував її у щоку і сказав:

— Привіт, люба.

Вона розсміялася, не стрималася. Це було найприємніше, що він сказав їй за останні тижні, та й то адресував не їй, а двом учительським дружинам, які маячили неподалік.

— Що смішного? — сказав він, надто уважно вдивляючись у її обличчя.

Вона бачила, що щось назріває, але тільки потрусила головою. Вона боялася, що закричить, відчувала, що у ній також клекоче готовий вибухнути вулкан. Мабуть, вона справді істеричка. Неврівноважена.

— Я маю подивитися, як стрибають старшокласники, — насупився Дерек. — Скоро зустрінемося.

Коли він набурмосився і пішов, вона знову розсміялася.

— Місіс Оліфант? Ви ж місіс Оліфант?

Двоє вчительських дружин кинулися на неї, як левиці на підранка.

*

Додому вона теж добиралася сама: Дерек мав простежити за вечірніми класами, повечеряє у школі. Вона склепала собі таку-сяку вечерю (смажений оселедець і холодна картопля), і їй раптом захотілося пляшку доброго червоного вина. Власне, навіть не одну пляшку, а пляшку за пляшкою, доки не уп’ється до смерті. Вона скинула кістки оселедця у смітник. «Без муки вмерти б у годину пізню». Усе краще, ніж це сміховинне життя.

Над Дереком усі насміхалися — і учні, і вчителі. «Містер Елефант». Вона легко могла уявити, як жваві третьокласники доводять його до шалу. А як же його книжка?

Урсулу ніколи особливо не цікавив Дереків «кабінет». Її, як на те пішло, і Тюдори з Плантагенетами ніколи особливо не цікавили. Їй було суворо велено не чіпати його паперів і книжок, коли витиратиме пил і прибиратиме у їдальні (як вона досі подумки називала цю кімнату), та їй і байдуже — вона лише краєм ока відзначала, що рукопис просувається.

Останнім часом Дерек працював гарячково, на столі височіли гори клаптів і аркушів паперу. Це були переважно розрізнені думки й речення — «цікавий, хоча й дещо примітивний погляд», «назва Анжуйської династії походить від бур’яна дроку, латиною planta genista», «від диявола походять і до диявола повернуться». Рукопису як такого не було, самі виправлення й перекреслення, версії одного й того самого абзацу із крихітними змінами, нескінченні чернетки, списані шкільні зошити з гербом і девізом Блеквуду на обкладинці («А posse ad esse» — від можливого до дійсного). Воно й не дивно, що він не хотів, аби вона набирала рукопис. Вона раптом зрозуміла, що побралася з Казобоном.

Ціле Дерекове життя — вигадка на вигадці. Уже з перших слів («Ой лишенько, ото вам перепало. Дайте поможу») він був із нею нещирий. Чого він від неї хотів? Щоб вона була слабша за нього? Чи щоб вона була йому дружиною і матір’ю його дітей, щоб порядкувала вдома, аби в нього були всі принади vie quotidienne, але без властивого йому хаосу? Вона вийшла за нього заміж, щоб порятуватися від хаосу. Та й він, як вона тепер розуміла, побрався з нею з тієї самої причини. Вони були останні люди на Землі, які могли когось від чогось порятувати.

Урсула понишпорила у ящиках стола і знайшла стос листів — верхній, на папері з гербом видавництва «Вільям Коллінз і сини», «із прикрістю» повідомляв, що не може запропонувати йому контракту на запропоновану книгу у «переповненій царині підручників з історії». Були там подібні листи й від інших видавців і, що гірше, несплачені рахунки й погрозливі останні попередження. Особливо жорсткий лист вимагав негайно виплатити позику, яку він узяв на дім. Це такі листи вона вчилася писати під диктовку у коледжі секретарок — «Шановний пане, мою увагу звернули на той факт, що…».

Грюкнули двері, і її серце закалатало. Дерек виріс на порозі їдальні, як готичне видиво на сцені.

— Що ти тут робиш?

Вона підняла лист від «Вільям Коллінз» і сказала:

— Та ти ж брешеш як дишеш. Чому ти зі мною одружився? Чому ти завдаєш нам обом стільки горя?

Його вираз. Той самий вираз. От зараз вона напроситься, і він її уб’є, але ж це легше, ніж зробити все самій. Їй байдуже, у неї не лишилося сил боротися.

Урсула чекала на перший удар, але він усе одно захопив її зненацька — кулак врізався просто в лице, ніби хотів знищити.

*