Життя за життям

Вона заснула чи, може, знепритомніла на підлозі на кухні, і прокинулася десь перед шостою. Їй було зле, кожен сантиметр тіла болів, ніби налитий свинцем. Їй шалено хотілося пити, але вона боялася відкрити кран — а раптом Дерек прокинеться? Спираючись спершу на стілець, а тоді на стіл, вона насилу піднялася. Вона навшпиньки прокралася у передпокій, зняла з вішака свій плащ і хустку. Дерек лишив гаманець у кишені куртки, і вона взяла десять шилінгів — на потяг і таксі далі вистачить з головою. Сама думка про довгу дорогу стомлювала — вона не була навіть певна, чи зможе дійти до Герроу й Вілдстоунської станції.

Вона накинула плащ і закрила шарфом лице, намагаючись не дивитися у дзеркало. Видовисько, напевно, нестерпне. Вона не стала закривати вхідні двері, щоб не розбудити Дерека. Згадалося, як хряснула дверима за собою Ібсенівська Нора. Нора не зловживала би драматичними жестами, якби намагалася втекти від Дерека Оліфанта.

Це була найдовша прогулянка у її житті. Серце катало так, що ледь не луснуло. Вона все чекала, що ззаду долинуть його кроки, що він її гукне. На касі вона ледве пробелькотіла скривавленим ротом із поламаними зубами:

— До Юстона.

Касир ледве зиркнув на неї й одразу відвів погляд, побачивши, у якому вона стані. У нього, мабуть, раніше не було пасажирок, що виглядали так, ніби щойно вийшли з боксерського поєдинку. Їй довелося чекати на перший потяг ще десять нестерпних хвилин, але вона бодай випила води і стерла з лиця кров у жіночій почекальні.

У потязі вона схилила голову і прикрила лице долонею. Чоловіки у костюмах і капелюхах старанно на неї не зважали. Допіру коли потяг рушив, вона зважилася озирнутися на платформу — Дерека вона не побачила, полегші не було меж. Якщо їй пощастило, то він ще навіть не зауважив її відсутності: досі відтискається у спальні і вважає, що вона на кухні готує йому сніданок. П’ятниця — значить, копчена рибка. Копчена риба лежала на полиці, загорнута в газетку. Ото він розлютиться.

Коли вона зійшла з потяга в Юстоні, у неї ледь не підкосилися ноги. Її оминали широкою дугою, вона навіть боялася, що ніякий таксист її не повезе, але коли вона показала гроші, водій погодився. Вони мовчки їхали через Лондон, умитий уночі дощем, кам’яні будівлі вилискували у перших променях сонця, а м’який хмарний світанок сяяв рожево-блакитними відтінками. Вона забула, як любить Лондон. У неї стислося серце. Вона постановила жити і тепер була спрагла життя.

Наприкінці таксист поміг їй встати з машини.

— Ви певні, міс? — спитав він, із сумнівом обводячи поглядом великий будинок із червоної цегли на Мелбері-роуд. Вона мовчки кивнула.

*

Пункт призначення був неминучий.

Вона подзвонила, і двері прочинилися. Побачивши її лице, Іззі мимоволі нажахано затисла рот долонею.

— О Господи, що з тобою сталося?

— Мій чоловік спробував мене вбити.

— Тоді краще заходь, — сказала Іззі.

*

Синці сходили, але дуже повільно. «Бойові рани», так їх називала Іззі.

Урсулині зуби підрихтував стоматолог Іззі, а праву руку вона ще довго носила на перев’язі. Ніс знову перебили, у вилицях і щелепі тріщини. Тепер у неї були справжні ґанджі — уже не «незаймана». А з іншого боку, вона почувалася так, мовби пройшла крізь вогонь і очистилася. Минуле вже не тяжіло над теперішнім. Вона надіслала у Лисячий закут листа — мовляв, поїхала на літо, «їздитимемо Гайлендс із Дереком». Вона була доволі-таки певна, що Дерек із Лисячим закутом не зв’язуватиметься, зализуватиме рани деінде. Може, і в Барнеті. На щастя, він поняття не мав, де живе Іззі.

Іззі була на диво співчутлива.

— Лишайся, скільки треба. Я й рада, що не буду тут сама. І, бачить Бог, грошей у мене більш ніж досить і на тебе. Ти живи собі. Нікуди не поспішай. І взагалі, на Бога, тобі тільки 23.

Урсула навіть не знала, чому дивуватися більше — щирій гостинності Іззі чи тому, що тітонька знає, скільки їй років. Може, Белгравія змінила і її.

Урсула була вдома сама, коли на порозі раптом з’явився Тедді.

— А тебе тяжко знайти, — сказав він і міцно її обійняв.

Урсулине серце закалатало від радощів. Тедді чомусь завжди видавався реальнішим, ніж інші люди. Він був засмаглий і дужий, усі літні канікули пропрацював на фермі при маєтку. Він нещодавно заявив, що подасться у фермери.

— Тоді вертай гроші, які я витратила на твою освіту, — сказала Сильвія, але з усмішкою, бо Тедді був її улюбленцем.

— Мені пригадується, що то були мої гроші, — сказав Г’ю. (А в Г’ю були улюбленці? «Я думаю, ти», — сказала Памела).

— Що з лицем? — спитав Тедді.

— Нещасний випадок, це ти його ще раніше не бачив, — розсміялася вона.

— То ти не в Шотландії.

— Схоже, що ні.

— То ти його покинула?

— Так.

— І добре, — Тедді, як і Г’ю, був не схильний до довгих балачок. — А де ж наша радісна тітонька?

— Десь ходить, радіє. Мабуть, у Ембассі-клубі.

Вони випили шампанського Іззі, щоб відсвяткувати Урсулину свободу.

— Ото впадеш у материних очах, — протягнув Тедді.

— Не хвилюйся, я вже.

*