Віч-на-віч Юрґен заявляв їй, що всі вони прогнили «до шпику кісток», але на публіці тримався, як будь-який добрий слуга Райху.
Юрґен — правник. Якщо хочеш працювати за фахом, вступай до партії, вибору немає.
Тепер Юрґен відмовився від своїх лівацьких поглядів і затято захищав досягнення нацистів: країна знову запрацювала, здолала безробіття, забезпечила населенню їжу, здоров’я і самоповагу. Нові робочі місця, нові дороги, нові заводи, нова надія — а як інакше вони цього досягли б? — питав він. Проте в доважок до цього йшла екстатична квазі-релігія і недобрий фальшивий месія. «За все треба платити», — сказав Юрґен. Хоча, може, і не таку високу ціну, як зараз. (Як їм це взагалі вдалося? — часто дивувалася Урсула. Здебільшого через залякування і штукарство. Але звідки взялися всі ці гроші й робочі місця? Може, з пошиття прапорів і форм — їх було стільки, що вистачило б на порятунок економіки кількох країн. «Економіка всюди на підйомі, — писала Памела, — нацистам просто пощастило, що вони можуть приписати це собі»). Так, сказав він, почалося з насильства, але це була одна судома, одна хвиля, просто
У квітні вони сходили на парад з нагоди п’ятдесятого дня народження фюрера в Берліні. Юрґену виділили місця на трибуні для запрошених.
— Це, мабуть, велика честь, — сказав він.
Цікаво, що він зробив, аби заслужити таку «честь»? (Це взагалі його тішить? Із ним ніколи не знати). Він не зумів роздобути їм квитки на Олімпіаду 36-го, аж ось вони тут, пліч-о-пліч із великими цабе Райху. Останнім часом він весь час зайнятий. Правники, мовляв, ніколи не сплять. (Але ж, зауважила Урсула, вони готувалися проспати тисячу років).
Парад був нескінченний — штукарство Геббельса сягнуло нечуваних доти висот. Військова музика, а тоді увертюра від Люфтваффе — над головою уздовж Східно-західної осі й Бранденбурзьких воріт проревіли ескадрильї літаків у формації, хвиля за хвилею. Шум і гнів.
— Гайнкелі й мессершмітти, — пояснив Юрґен.
А він звідки знає? Усі хлопчики знаються на літаках, — сказав він.
А тоді — марш нескінченних полків, усе нові й нові солдати строєм крокували дорогою. Вони нагадали Урсулі танцюристок із гурту «Дівчатка Тіллер», ті так само задирали ноги.
—
— Пруси, — розсміявся Юрґен, — хто б то ще.
Вона витягла плитку шоколаду, відламала шматочок і запропонувала Юрґенові. Він насупився і труснув головою, ніби вона продемонструвала неповагу до зібраної тут військової потуги. Вона з’їла ще шматочок. Дрібні акти опору.
Він нахилився ближче, щоб вона почула — юрма жахливо шуміла.
— Що-що, а їхня точність варта захвату, — сказав він.
Вона нею й захоплювалася. Точність справді майже надприродна. Кожен член кожного полку був бездоганно тотожний іншому, як робот, ніби їх зробили на фабричному конвеєрі. Було в тому щось нелюдське, але, врешті, армії й не мусять виглядати людськими, правда ж? («Процесія була дуже-дуже маскулінна», — відзвітувалася вона Памелі).
А британська армія зможе добитися такого самого механічного вишколу в такому самому масштабі? Совіти, може, і зможуть, а британці менш віддані ідеї.
Фріда в неї на руках вже заснула, а урочистості ще й не починалися. Гітлер приймав почесті, штивно витягнувши руку перед собою (з їхніх місць тільки руку, як кочергу, і було видно). Виявляється, влада надавала якоїсь своєрідної витривалості. Якби це був мій п’ятдесятий день народження, — подумала Урсула, — то я радше провела б його над Темзою, Бреєм чи Генлі, десь у тих краях, влаштувала би пікнік, дуже англійський пікнік — термос чаю, сосиски, яйця, канапки із зеленню, пиріг і пундики. Ціла її родина була присутня на цьому уявному ідилічному святкуванні, а Юрґен? Він вписався би як рідний — витягнувся б у траві у фланелевому костюмі для веслування, розмовляв би із Г’ю про крикет. Вони познайомилися і легко знайшли спільну мову. У 35-му вони навідалися в Англію, в Лисячий закут.
— Здається, він непоганий чоловік, — сказав Г’ю, хоча трохи похнюпився, коли довідався, що вона прийняла німецьке громадянство. Тепер вона вже розуміла, що це страшна помилка.