Живий звук

– Слухай, мені насправді по барабану, з ким спить Наталя Зима – з хлопчиками чи з дівчатками. Просто зараз мені треба її знайти і дещо в неї запитати. Допоможеш?

– Без проблем, – Люська підморгнула. – Тільки, Вараво, ти щось справді цікаве мутиш. Давай з тобою домовимося: почуєш будь-яку цікаву плітку – тут же зливай мені. Я, здається, тобі за ці кілька днів аж надто багато допомогла. Маю право отримати хоч якусь інформаційну компенсацію?

– Без проблем, – я погодився з чистою совістю, бо точно знав – нічого Люська від мене не почує. Хоча б через те, що довкола Сонцевої енд компані надто очевидно гуртується кримінал.

Уже за десять хвилин я набирав номер мобільного телефону, продиктований Люською. Відповіли лише після сьомого гудка. І відповів чомусь обережний чоловічий голос.

– Слухаю… Хто це?

– Добрий день! – вигукнув я бадьоро. – Мені цей номер дала така собі Люда Корбут, журналістка. Сказала, що за ним реально знайти Зиму Наталю. Правильно?

– А ви хто? – запитав голос після короткої паузи.

– Колега Людмили. Звати мене Ігор Варава, хотів би зустрітися з пані Зимою чи хоча б поспілкуватися в телефонному режимі. Це можливо?

– А на предмет?

– Невеличка професійна консультація. Не для друку, можу вас запевнити. Телефоную як приватна особа. Так я правильно потрапив?

Цього разу пауза затягнулася майже на хвилину. Я навіть обережно гукнув у рурку:

– Аго-ов? Де ви там?

– Так-так, просто я думаю, – озвався голос. – Наталі наразі немає на місці. Її навіть в місті немає. Ви, напевне, чули про трагедію…

– Звичайно. Таке горе…

– Ну, але по обіді вона озветься. Давайте… Ігорем вас звати?

– Так.

– Ага. Давайте, значить, Ігоре, сьогодні, десь так із десятої тридцять вечора, будьте в клубі «Слон». Знаєте, де це?

– Я взагалі не ходок по клубах…

– Нічого страшного. Харківський масив, орієнтир – станція метро «Харківська». Ви машиною чи пішки?

– На колесах.

– Чудово. Орієнтир я вам назвав, а там уже запитаєте. Це невеличкий клуб, але досить відомий. Сядете за барну стійку, Наталя вас упізнає. О'кей?

– Слухайте… для чого така конспірація?

– Вам скажу прямо: за останні дні дещо сталося. Різні люди телефонують. Тому Наталка передала свою трубку друзям, а ми вже координуємо. Добре, Ігоре, до вечора.

Зафіксувавши номер у пам'яті свого телефону, я повернувся до свого закапелка.

Конспірація, паролі, явки – усе це ставало чим далі, тим цікавішим.

10. Слоник

Заплативши при вході, я спустився вниз із виглядом завсідника. Хоча у клубі «Слон» я був уперше в житті, і цю обставину важко приховати від тутешніх церберів. Охоронець зміряв мою коротку, дещо старомодну шкіряну куртку, куплений сьогодні вдень джинсовий блайзер із зігнутим по боках козирком та неголену пику з відвертою підозрілістю. Стоячи під поглядом хлопця, мінімум на десять років молодшого за себе, я несподівано відчув, що можу не пройти їхній фейс-контроль. Та нічого, зі спеціального віконечка взяли фіолетову купюру з портретом академіка Грушевського, вартовий мовчки кивнув, дозволяючи прохід, і я поринув у цей розважальний заклад, відчуваючи на потилиці його погляд.

Збігаючи сходами, я так і не зрозумів, на якому рівні знаходиться клуб: «мінус перший» чи «мінус другий» поверхи. Швидше за все, ні вашим, ні нашим – приблизно «мінус півтора». Униз вело рівно вісімнадцять сходинок, спуск виявився доволі крутим, а самі сходинки – дещо зависокими. Не позаздриш пересічному п'яному, який захоче спуститися, а ще гірше – піднятися.

По дорозі я розминувся з двома невеличкими гуртами. Спочатку, притиснувшись до стіни, пропустив трійцю дівчаток років вісімнадцяти, одна з яких голосно кричала: «Тут галімо!», а її подруги в унісон відповідали: «Зараз кругом галімо, краще вже на місці сидіти!» Потім мене самого пропустили двоє мовчазних хлопців. Один, не зважаючи на напівтемряву, не знімав з носа чорних окулярів з круглими скельцями. Другий, з прилизаним волоссям, тихенько сказав мені:

– Гав-в-в…

Зупинившись на мить, я подивився на нього. Схиливши голову набік, прилизаний розтулив рота, висунув кінчик язика, проколотого невеличкою дерев'яною скабкою, облизнув губи і заховав, зробивши вигляд, ніби ковтає його. Не придумавши нічого кращого, я знизав плечима і покрутив пальцем біля скроні.

– Га-в-в-в… – повторив прилизаний.

Я рушив далі, назустріч монотонному r&b. Усупереч моїм уявленням про подібні клуби, музика тут звучала хоч і не надто тихо, та все ж таки не била по вухах. Якщо в залі розмовляти, її не доведеться перекрикувати, але за сусіднім столиком тебе навряд чи почують. Між іншим, столиків тут виявилося не так уже й багато. При тьмяному світлі, яке хоч і мінялося час від часу з червоного на зелене, все ж таки не блимало так часто, аби від цього блимання втомлювалися очі. Мабуть, «Слон» був одним із тих клубів, де є власний стиль, який при всьому не дратує відвідувачів своєю нав'язливістю.