Живий звук

Усупереч таким своїм переконанням, я покрутив головою, намагаючись визначити, де це воно – двір за рогом. Клуб «Слон» знаходився в глибині вулиці, під відносно новою багатоповерхівкою. Мабуть, аби потрапити за ріг, треба вийти на вулицю, що я і зробив.

Справді, щойно ставши на тротуар, я відразу побачив праворуч від себе, метрах в двадцяти, поворот. Там саме зникла якась компанія, і я, засунувши руки в кишені куртки, посунув у той же бік.

Повернувши праворуч, дійсно побачив невеличкий дворик, затиснутий углибині між двома будинками, які утворювали літеру «Z», і типовим міні-маркетом, уже зачиненим о цій порі.

Помічена мною компанія пішла прямо, до освітлених вікон багатоповерхівок. У майже темному дворику вгадувалася одинока постать.

Мені чим далі, тим більше ставало не по собі. Та розуміючи, що зараз саме та ситуація, коли відступати нема коли і нема куди, я глибше втопив руки в кишені і рушив просто на незнайомця. Той, у свою чергу, пішов назустріч мені. Коли ми порівнялися, я побачив перед собою зовсім молодого хлопчину в «косусі» – клепаній шкіряній куртці з косою «блискавкою», вдягнутій поверх спортивного светра з каптуром. Каптур хлопець натягнув на голову, його краї частково ховали обличчя.

– Де тебе носить? – процідив хлопець крізь зуби.

– Нічого собі заявочки! – обурився я. – Сиджу там, де домовлялися. Чекаю, наче поц якийсь… А у вас тут дитячий садок, блін, причому не старша група навіть. Ясельна… Ти хто взагалі?

– Яка різниця? – буркнув хлопець, сторожко роззираючись в різні боки і втягуючи голову в плечі.

– Я з Наталкою зустрітися хотів…

– Нічого не знаю, – коротко сказав хлопець, знову озирнувся, порився в кишені, щось витяг і простягнув мені. – Тримай. Тільки ховай відразу, чуваче.

У напівтемряві я встиг лише розгледіти якийсь білий паперовий конвертик. Почав розгортати, та хлопець випередив мій рух, цикнув:

– Не тут! Ховай, потім роздивишся! Ховай, кажу!

Перейнятий його настроєм, я заховав конвертик у задню кишеню джинсів.

– Так. Тепер що?

– Тепер? Нічого, – якось загадково відповів хлопець і ще сильніше втягнув голову в плечі. – Ладно. Бувай, чуваче.

Просто на моїх очах він повернувся і спочатку пішов, а потім – підтюпцем побіг далі від мене.

Не встиг я ще переварити цю дивну зустріч, як звідкись збоку до мене майнули дві тіні. Ще не розуміючи, що відбувається, та інтуїтивно відчуваючи серйозну небезпеку, я шарпнувся набік і кинувся тікати, намагаючись одним сильним ривком дістатися освітленої вулиці. Та один із тих, хто гнався за мною, виявився спритнішим – від поштовху в спину я полетів назустріч асфальту, і лише вчасно виставлені вперед руки врятували обличчя від доторку до його шершавої поверхні.

Згори мене миттю осідлали. Сильним і професійним рухом шарпонули праву руку догори, вивертаючи суглоб. Від різкого болю в очах відразу стало темно, я не стримав крику. Тим часом безцеремонно шарпонули ліву руку. Зап'ясток міцно обхопило кільце холодної сталі, клац – і руки за спиною скували кайданками. Я все ж таки спробував рипнутися, та міцна широка рука лягла на мою маківку, із силою вкарбовуючи лобом та носом в асфальт.

Здалося, ніс повністю розплився по обличчю. І тепер це не людський ніс, а щонайменше пласке свиняче рило. З нього відразу щось потекло, очевидно – кров, хоча, можливо, і юшка. Ворожа рука мазнула мене обличчям об вологий асфальт, після чого сильним рвучким рухом мене перевернули на спину.

Очі засліпнули від спрямованого в них до болю яскравого променя ліхтарика. Я далі не бачив нападників. Зате почув над собою різкий грубий голос:

– Здоров! Попався, голуба!

– Я журналіст! Документи в кишені! – Хто б це не був, попередження мусило подіяти.

– А я принцеса Діана! – крикнув інший голос, такий самий злобний. – Вставай, козел, зараз поїдемо в редакцію! Пару статейок нам напишеш!

Перш ніж схопити мене за комір куртки і підняти на коліна, кожен із напасників відважив мені по парі відчутних копняків по боках. Це якраз був той випадок, коли кричати від болю не соромно, і я кричав, вив, стогнав, за що хльостко отримав по губах. Тепер текло не тільки з носа, а й з рота – верхню губу розсікли.

Поставивши мене на коліна, напасники раптом перестали тримати, і на рівні ноги я худо-бідно звівся сам. Переді мною стояло двоє міцних хлопців, безбарвно одягнених та коротко стрижених. Лице одного з них було витягнуте і робило його схожим на тхора. Писок його товариша нагадував млинець або, коли точніше, вірменський лаваш – пласке, неправильної форми. Аби відразу зняти всі питання, людина-тхір тицьнув мені під розбитого носа міліцейську корочку. Прізвища я не роздивився.

– Міліція! Відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків! Усе ясно?

– Ясно, – дивно, але я зрадів, що це лише менти. – Ви з районного відділу? Подзвоніть у міське управління, майору Хмарі. Моє прізвище Варава, він знає. Чуєте? Подзвоніть…

Людина-лаваш, коротко замахнувшись, утопив свій кулак розміром з невеличку гирку мені в живіт. Дихання перехопило, і якби людина-тхір не підхопив мене, я б знову опинився на асфальті.