Жизнеописание Петра Степановича К.

В конце письма – другая тема, и снова повод для размышлений.

Тетя Галя аккуратно мне пишет. Прислала книжечку о дяде Васе и фотографию, на которой есть его сын. Где он теперь?

В самом деле, где он теперь? Живет, кажется, в Ленинграде, но надо бы уточнить. Когда брата Василия расстреляли, его жену Шуру посадили на 10 лет, а сына Велорика отдали в детдом. Шура отсидела 10 лет, разыскала сына, сестра Галя с нею переписывалась, от нее он знал, что теперь Шуры уже нет в живых, Петр Степанович так с ней и не повидался. Конечно, он всегда жил своей отдельной жизнью, с братом общался мало. Но в трудную-то минуту тот его выручил, и Шура помогла тогда. Помнится, Галя писала, что Велорик защитил кандидатскую диссертацию. Надо расспросить ее поподробнее и ответить сыну.

А ведь была еще Таня, дочка Алексея, проходившего по процессу Промпартии. Тогда жен не сажали, да Алексей, кажется, и не был расписан со своей Верой, в 20-е годы этому не придавали значения. Когда его осудили, Вера уехала к родителям в Нижний, ее отец был там известный врач, профессор. Веру не трогали, она потом второй раз вышла замуж, а Таня кончила медицинский институт и тоже уже была кандидатом наук. От Петра Степановича все это было далеко, а Грищенки переписывались с Верой и до войны, и потом, главные новости Галя сообщала и Петру Степановичу. Наверняка она говорила или писала об этом и среднему сыну Петра Степановича.

Следующее письмо от него было по-украински.

У нас дома зараз відносно все гаразд. Деякий час тому ми завели в сараї звірків нутрій. У цих звірків коштовне хутро, і їх м'ясо можна їсти. Практичний пожиток з цих звірків буде на наступну осінь, зараз з ними тільки морока. Спочатку у нас було цих звірків 8 штук. Тепер їх, разом з малятами, понад 50, і я зі страхом дивлюсь, як тануть заготовані для них харчі. Але спостерігати їх цікаво.

Коли ввечері або вранці я підхожу до вольру, то вони, забравшись, чекають мене. Коли я нахиляюсь, щоб поставити додолу коритця, вони дружно хватають їх своїми руками і тягнуть до землі. Вони дуже діяльні. Всякі переміни у вольері їх дуже цікавлять. Коли я причепив хвіртку, щоб розділити вольр надво, то вони цілу годину возилися біля неї відкриваючи, та закриваючи. Бувають забавні сценки. Наприклад, заповнюючи водою нове корито, я добавив до короткуватого шланга ще кусок, обв'язавши місце з'днання шлангів ганчіркою. Стара нутрія, яку ми зовемо Кусучою, розв'язала цю ганчірку, і вода полилась додолу, а Кусуча стала мити свої руки в струмі. Я розсердився і знову почав з'днувати шланги, а Кусуча сиділа рядом і погрозливо скрипіла зубами за те, що я припинив воду. Ось ще видовище. Внизу вольра із-за постійних дощів з'явилось болото. До нього підходить молода нутрія, занурю в це маслянисте місиво голову, і скоро поверх залишаться довгій хвіст, який теж потім зник. Звичайно вона вилізла з другого краю болітця дуже брудна. Але, зробивши кілька кроків, вона обтрусилась і знову стала чистою, яскраво жовтою, як і була. Деякі нутряки, невідомо якими шляхами, вилазять з вольру. Через город протоптані стежки в другі двори. Але ввечері та ранком я налічую повну кількість звірят.