Жизнеописание Петра Степановича К.

Насчет украинского языка не беспокойтесь, он еще понадобится нам по ходу нашего повествования. А что касается нового мировоззрения, то оно проявляется в историческом оптимизме Петра Степановича. Если бы, например, у вас были в ту пору такие служебные обязанности, что вам пришлось бы поинтересоваться содержанием письма Петра Степановича, то, мы уверены, вас бы прямо-таки насторожил его критический тон в отношении кадровой политики в советских совхозах. А ведь мы еще не все процитировали. Петр Степанович обнаружил, например, еще какой-то «протекціонізм, часто зв'язаний з національністю. Ми можемо прослідкувати по деяких цукроварнях такі випадки, що коли прослужить років чотири або п'ять на одній цукроварні адміністратор або управитель, директор і взагалі впливова людина, скажемо, за національністю поляк, то ми можемо спостерігати як на ту цукроварню поступово припливають теж поляки, яких за термін чотирип'ять років можна налічити десятками. А до того часу поляків не було. Я не хочу тут бути ворогом нацменів, але кажу, що коли розглядати під кутом зору приймання на посаду, то безумовно це одна з болячок того ж нездорового протекціонізму»[10]. Слышите националистические нотки? Могло бы вас это не насторожить при вашей предполагаемой должности и вашем несгибаемом интернационализме? Но вы не спешите с выводами, читайте дальше. И вы узнаете, что Петр Степанович не только осуждает все перечисленные им явления как пережитки неприятного прошлого, но и понимает, что не они определяют лицо нашего геройского времени. Если что и плохо по-настоящему в этом геройстве, так это то, что мы совершим все мыслимые подвиги и не оставим ничего нашим детям и внукам. Поневоле станешь прикидывать, чем бы смогли заняться, например, агрономы будущего.

Звичайно є ще багато неприємного в нашому житті, та ми вже бачимо, що наші діти будуть жити краще за нас. А чи краще це буде? Я навіть іноді співчуваю їм. Бідні, діти, бідні… Дніпростан збудує мо, Волго-Доньский канал прокопаємо, Свирську станцію поставимо… всю славу забере наше покоління… Правда, говорять про безкрайність мира, і гарно було б ще дітям коли 2000 року не долетіли б до Місяця. Треба уявити собі, наскільки мусять бути бідовими наші внуки! Прилетить наш унучок на Місяця (а це він мусить зробити, бо ми всю славу земляну заберемо), оглядиться там, зробить деякі проміри й повернеться на землю з докладом «Місяць, його грунт та перспективи його використання для землеробства». Далі підуть «Проблеми землевлаштування та переселення з Землі на Місяць незаможного селянства» і так далі… Коли трапиться, що тепер ми полетимо на Місяця, то ще можна заспокоїтись за наших нащадків, бо мир безкрайній, а творчість неосяжна, і крім Місяця є ще до біса різних там Марсів, Меркуріїв, Венер, Нептунів та інших зірок.[11]