— Це — вельми дивне місце, — сказав Ембервіль, — однак я й гадки не маю, як можна описати враження, яке воно на мене справило. Усе прозвучить так просто й буденно. Там немає нічого особливого: звичайнісінька заросла осокою лука, з трьох боків оточена схилами, що поросли жовтими соснами. З відкритого боку до луки затікає журливий струмочок, який, потрапивши в її
Оскільки я був високої думки про Ембервілеві художні здібності й віддавна вважав його одним із провідних художників свого покоління, то, природно, охоче поглянув би на його малюнки. А втім, він навіть не зупинився, щоб зачекати, поки я виявлю цікавість, а одразу заходився розгортати свою теку. Коли він діставав і показував мені ті два акварельні ескізи, вираз його обличчя, самі рухи його рук якимось чином красномовно виказували дивну суміш примусу й відрази.
Мені не вдалося розпізнати краєвид, зображений на тих двох малюнках. Вочевидь, то була одна з місцин, які я оминув увагою під час безладного вештання околицями передгір’їв поблизу крихітного хутора Баумен, де два роки тому придбав собі покинуте ранчо й оселився там заради усамітнення, такого необхідного для тривалих літературних трудів. Звісно, Френсіс Ембервіль з його гострим відчуттям художніх можливостей мальовничого краєвиду лише за один зі своїх двотижневих візитів устиг спізнати округу краще за мене. Він мав звичку до полудня блукати околицями, озброївшись усім необхідним для малювання ескізів, і у такий спосіб уже знайшов чимало тем для чарівливих картин. Такий лад життя був однаково зручний для нас обох, оскільки я за відсутності друга зазвичай сумлінно приділяв усю свою увагу старезному «Ремінґтону340».
Я уважно роздивився ті малюнки. Дарма, що виконані нашвидкуруч, обидва були гідні високої похвали і являли очам притаманні Ембервілевому стилеві грацію і жвавість. А втім, навіть з того першого побіжного погляду я виявив у них якусь особливість, геть невластиву духові його робіт. Елементи краєвиду були достеменно такими, якими він їх описав. На одному малюнку ставок був напівприхований облямівкою широколистого рогозу, а мертва верба стриміла над ним так похило і зневірено, немовби лише якимось дивом втрималася від падіння до його застійних вод. Вільхи на протилежному березі, здавалося, силкувались якомога далі відступити від плеса, виставляючи напоказ свої вузлуваті, ніби застиглі у вічному зусиллі, корені. На другому малюнку став займав головну частину переднього плану; з одного боку над ним понуро нависало скелетоподібне дерево. Стебла рогозу понад протилежним берегом неначе колихалися й перешіптувалися між собою під повівами вмирущого вітру, а вкритий соснами крутосхил на самій межі луки був позначений як стіна похмурої зелені, що окреслювала пейзаж з одного боку, залишаючи вгорі тільки бліду смугу осіннього неба.
Усе це, як допіру сказав сам художник, було доволі буденним, але мене одразу ж вразив якийсь глибинний жах, що чаївся в тих простих речах і був виражений за їхньою допомогою, неначе лиховісно викривлені риси чийогось демонічного обличчя. В обох малюнках цей зловісний образ проявлявся однаково очевидно, немов те саме обличчя було показане у профіль і анфас. Я не зміг виокремити деталей, з яких складалося загальне враження, одначе варто лишень було придивитись, і з тих малюнків на мене дедалі відкритіше та злісніше позиркувала скверна якогось нетутешнього зла, якийсь дух розпачу, злостивості й запустіння. Та місцина немов була скривлена якоюсь макабричною та сатанинською гримасою. Скидалося на те, що вона щомиті могла заговорити вголос, могла, немов якийсь велетенський диявол, вибухнути прокляттями або ж зайтися хрипким, глузливим клекотом, наче тисяча птахів — передвісників лиха. Передане на тих зображеннях зло було цілковито поза межами людського — воно було давнішим за саму людину. Чомусь — хай яким фантастичним це може видатися — та лука мала вигляд вампіра, зістарілого й огидного через свої невимовно мерзенні діяння. І хоч як складно це вловити й описати, він був спраглий інших узливань, ніж та млявоплинна цівка води, яка його живила.