Зібрання творів

Минуло кілька днів. Саме тоді я глибоко поринув у роботу і мав удосталь мороки — писав заключні розділи нового роману, тому відклав на потім задумані відвідини тієї луки, яку виявив Ембервіль. Натомість увагою мого друга, вочевидь, цілком оволоділа нова тема. Щоранку він вирушав на прогулянку, прихопивши мольберт та олійні фарби, а повертався з кожним днем пізніше, геть забуваючи про обідню годину, яка раніше завжди приводила його назад з таких мистецьких виправ. На третій день він повернувся лише при заході сонця. Усупереч своєму звичаю, він не показав мені того, що намалював, і його відповіді на мої розпити стосовно того, як просувається робота над картиною, були дещо непевні та ухильні. З якоїсь причини він волів про це не говорити. А ще мій друг, вочевидь, не бажав обговорювати й саму ту луку, а, відповідаючи на мої прямі запитання, лише знову і знову з якимось відсутнім і неуважним виглядом повторював ту саму розповідь, яку виклав мені одразу після виявлення тієї місцини. Здавалося, що ставлення мого друга до мене змінилося в якийсь таємничий спосіб, якого я ніяк не міг збагнути. 

Сталися й інші зміни. Скидалося на те, що він утратив свою звичну життєрадісність. Я cтав часто помічати, як він з напруженою увагою хмурить брови, і з подивом уловив якусь підозрілу тінь, що віднедавна зачаїлася в його щирих очах. У ньому проявилися пригніченість і хворобливість, які, наскільки мені дозволяла спостерегти наша п’ятирічна дружба, були цілком новими аспектами його темпераменту. Либонь, якби я не був такий заклопотаний своїми власними труднощами, то міг би з більшою ретельністю дошукатися причини його смутку, але тоді я відразу, аж надто охоче приписав ту другову зажуру якійсь технічній дилемі, що ставала на перешкоді його планам. А тим часом у ньому залишалося дедалі менше від того Ембервіля, яким я його знав; і на четвертий день, коли він повернувся лише на смерканні, я помітив у його поведінці справжню похмурість, яка раніше була геть чужа його натурі. 

— Що з тобою коїться? — наважився запитати я. — Робота над картиною загальмувалася? Чи, може, то лука старого Чепмена діє тобі на нерви своїми примарними силами? 

Цього разу мій друг, здавалося, зробив зусилля, щоб відкинути геть смуток, мовчазність і кепський гумор. 

— Це — справжня пекельна загадка, — оголосив він, — і я просто мушу так чи інак із нею розібратися. Те місце має власне єство — якусь особистість, яка перебуває всередині нього й живе в тій луці, неначе душа в людському тілі, однак я не можу чітко її визначити або торкнутися. Ти знаєш, що я не забобонний, одначе, з другого боку, я й не затятий матеріаліст; мені свого часу випадало натрапляти на деякі вкрай дивні феномени. Можливо, в тій луці живе те, що в давнину називали Genius Loci. І дотепер я не раз підозрював, що такі речі можуть існувати насправді — мешкати у певній місцевості та бути невіддільними від неї, але це вперше я маю причини підозрювати щось таке, що має активно злостиву чи відкрито ворожу природу. Ті інші сили, присутність яких мені раніше доводилося відчувати, в якийсь усеосяжний, невловний, безособовий спосіб виявляли свою прихильність — або ж були цілковито байдужими до людського добробуту — можливо, взагалі не зважали на людське існування. Одначе ця істота сповнена ненависті, вона пильна й сторожка; я відчуваю, що сама та лука — чи сила, втілена в тій луці, — весь час уважно мене розглядає. Саме́ те місце має вираз якогось спраглого вампіра, який тільки й чекає слушної нагоди випити мене до краплі. То — cul-de-sac усілякого зла, що може полонити й поглинути необачну душу, яка туди потрапить. Але, кажу тобі, Мюррею, я просто не можу не повертатися туди. 

— Схоже, те місце намагалося тобою заволодіти, — мовив я, неабияк вражений його незвичайною промовою і виразом наляканої, хворобливої переконаності, який не полишав мого друга, поки він її виголошував. 

Вочевидь, він мене не почув, адже ніяк не відповів на ту заувагу.