Коло підніжжя порослого жовтими соснами схилу я озирнувся, охоплений якоюсь невідпорною цікавістю, що змусила мене, йдучи геть, кинути назад ще один погляд. Художник не ворушився, він і досі сидів на місці перед тим згубним краєвидом, наче зачарований птах, який дивиться просто у вічі вбивчої змії. Я так і не зрозумів, двоїлося тоді мені в очах чи ні, але тієї миті мені здалося, ніби я розрізнив якусь невиразну, нечестиву ауру, що не могла бути ані світлом, ані туманом. Вона струменіла й коливалася довкруж луки, зберігаючи обриси верби, вільх, рогозу та ставка. Здавалося, немовби вона видовжувалася, тайкома простягаючи до Ембервіля примарні руки. Все те видиво було напрочуд тонким і могло видатися лише зоровою оманою, але побачене змусило мене, тремтячи, чимдуж утікати під прихисток високих добросердих сосен.
Решта того дня і вечір, що настав за нею, були забарвлені тим примарним жахом, який мене охопив на Чепменовій луці. Здається, більшу частину того часу я провів у марних суперечках сам із собою та намаганнях переконати раціональну частину своєї свідомості в тому, що все побачене й відчуте цілковито суперечило здоровому глузду. Я не зміг дійти іншого висновку, крім переконаності в тому, що та клята, невіддільна від самої луки сутність, хай би чим вона була, загрожує душевному здоров’ю Ембервіля. Згубна сутність того місця, незбагненний жах, загадковість і принадність обплели мій мозок, неначе павутина, якої я все ніяк не міг позбутися, хай скільки свідомих зусиль докладав.
Однак я таки ухвалив два рішення: по-перше, мені слід негайно написати листа до Ембервілевої нареченої, міс Евіс Олкотт, і запросити її навідати Баумен, аби скласти товариство художникові на час його гостювання у мене. Її вплив, подумав я, може допомогти протидіяти тому невідомому, що справляло на нього таку згубну дію. Оскільки я знав її доволі добре, моє запрошення на гостини не мало видатися чимось незвичайним. Я вирішив не казати нічого про це Ембервілеві, покладаючи надію на те, що елемент несподіванки має виявитися особливо благотворним.
По-друге, я вирішив, що більше ніколи не ходитиму на ту луку, якщо зможу цього уникнути. А ще мені слід було якось непрямо — адже я знав, як нерозумно було б намагатися відкрито ставати до бою проти одержимості — спробувати відохотити художника від того місця й перевести його увагу на інші теми. З цією метою можна було також влаштовувати прогулянки й вигадувати різні розваги, хоча б і коштом невеликої затримки у моїй роботі.
За такими роздумами й застали мене оповиті димним серпанком осінні сутінки, однак Ембервіль і досі не повернувся. Мене почали діймати непевні та безіменні жахливі передчуття, а я все чекав і чекав на його повернення. Згустилася нічна темрява; вечеря на столі вже охолола. Зрештою, близько дев’ятої години, коли я вже набирався духу, аби вирушити на його пошуки, мій друг поквапливо увійшов до будинку. Він був блідий, розхристаний, задиханий; в його очах застиг настільки зболений погляд, немовби щось нагнало на Ембервіля такого страху, якого той не міг витримати.
Мій друг не перепросив за своє запізнення, не заговорив він і про мій візит до луки в низовині. Вочевидь, він геть забув усю ту пригоду — так само, як забув про свою грубість щодо мене.
— З мене годі! — вигукнув він. — Я більше ніколи знову не повернуся туди — більше ніколи так не ризикуватиму! Поночі те місце ще пекельніше, ніж засвітла. Я не можу розповісти тобі про те, що́ бачив і відчував: я мушу забути про це, якщо лиш тільки зможу. Від тієї луки лине якась еманація — щось таке, що відкрито проявляється за відсутності сонця, але приховане вдень. Воно принаджувало мене до себе, воно спокушало мене залишитися там цього вечора — і мало не заволоділо мною… Боже! Я й не вірив, що подібні речі взагалі можливі — такі, як та мерзенна сполука…
Ембервіль затнувся й не доказав речення до кінця. Його очі розширилися, немовби від спогаду про щось надто жахливе, аби це можна було описати. Тієї миті мені згадалися злостиво-тривожні очі старого Чепмена, якого я часом зустрічав на хуторі. Сам старий мене ніколи особливо не цікавив, оскільки я вважав його пересічним селянином зі схильністю до якихось незрозумілих і неприємних відхилень, але зараз, побачивши той самий погляд в очах чутливого митця, я почав запитувати себе, чи, бува, й Чепмен не був свідомий того химерного зла, що мешкало в його луці. Хтозна, можливо, в якийсь недоступний людському розумінню спосіб старий став його жертвою. Він помер там, і його смерть не видавалася загадковою. Але, можливо, у світлі усього, що випало відчути нам з Ембервілем, чогось у цій справі було набагато більше, ніж будь-хто міг підозрювати.
— Розкажи мені, що́ ти бачив, — наважився попросити я.