Зібрання творів

Серед численних смородів, які здіймалися вгору, беручи в облогу його ніздрі, Ралібар Вуз відчув дух свіжопролитої крові. Його відразу пройняв жах, адже він побачив, що перед темним чудовиськом лежала спорожніла оболонка якоїсь істоти, що не була ані людиною, ані твариною, ані воормі. Мисливець нерішуче застиг на місці, боячись підійти ближче, і безсилий відступити. Але, спонукуваний сердитим сичанням археоптерикса, а на додачу ще й замашним ударом його дзьоба, що поцілив йому між лопаток, комморіомець пішов уперед, аж поки зміг розгледіти гладке темне хутро на охопленому дрімотою тілі та сонно випростаній голові. 

З новим жахом і відчуттям огидної загибелі, що мала його спіткати, він почув, як його власний голос мимоволі промовив: 

— О володарю Тсатоґґуа, я є кривава офіра, яку прислав тобі чаклун Ездаґор. 

Ропушача голова спроквола нахилилася вбік, очі розплющилися трохи ширше, і світло полинуло з них, струменіючи в’язкими цівками на вкриті складками нижні повіки. А тоді здалося Ралібарові Вузу, немовби він чує глибокий, розкотистий звук; але не відав він, чи звук той відлунював у присмерковому повітрі, а чи в його голові. Аж ось той звук набрав форми, хоча й доволі грубої, складів і слів: 

— Годиться подякувати Ездаґорові за цю офіру. Та оскільки я нещодавно поживився повнокровною жертвою, то голод мій наразі погамовано, й не потребую я цього. Хай там як, а може статися, що інших Древніх мордує спрага чи голод. А оскільки ти прийшов сюди, перебуваючи під ґешем, то негоже, аби йшов звідсіля без іншого. Тож я накладаю на тебе цей ґеш, аби ти рушив звідси до глибин, пройшов крізь печери та врешті-решт, по довгому спускові, дістався незглибимої безодні, над якою бог-павук А́тлак-На́ча снує свої неокраї тенета. І там, покликавши Атлак-Нача, ти мусиш сказати: «Я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа». 

Тож Ралібар Вуз разом із Рафтонтісом, який вказував йому шлях, забрався з-перед очей Тсатоґґуа шляхом іншим, ніж той, який привів його сюди. Тепер шлях ставав чимдалі крутішим, він лежав підземними порожнинами, такими неозорими, що годі окинути їх поглядом, уздовж урвищ, які прямовисно обривалися, зникаючи в незвіданих глибинах, де неквапно погойдувалося чорне шумовиння та лунав заколисливий шепіт морів попідземного світу. 

Зрештою на краю прірви, протилежний край якої губився у темряві, нічний птах нерухомо завис у повітрі, розпластавши крила та звісивши хвоста додолу. Ралібар Вуз наблизився до самого краю провалля й побачив, що через певні проміжки до кручі під його ногами прикріплені велетенські тенета, що обплели безодню, неначе міст поєднуючи її краї численними чарунками та перетинами своїх сірих і товстих, як мотузки, пасом. Крім цього, над прірвою не було жодного мосту. Удалині на одній з ділянок павутини він розгледів темну постать, що була завбільшки як людина, яка сидить навпочіпки, проте мала довгі, подібні до павучих, кінцівки. А тоді, неначе сновидець, що чує у своєму кошмарі якийсь звук, почув він, як його власний голос гучно кричить: 

— О Атлак-Нача, я є дар, який послав тобі Тсатоґґуа. 

Темна постать із неймовірною спритністю підбігла до нього. Коли вона наблизилася, він побачив на її приземкуватому ебеново-чорному тілі, внизу черева, між численними суглобами ніг, щось на кшталт обличчя. Обличчя те поглянуло знизу вгору з химерним виразом, в якому змішувалися сумнів і запитання; і жах поповз жилами відважного мисливця, коли він зустрівся поглядом з маленькими лукавими очицями, навколо яких густо росли волоски. І тоді до чоловіка промовив тонкий, різкий, пронизливий, як жало, голос бога-павука Атлак-Нача: 

— Я вельми вдячний за цей дар. Та оскільки, крім мене, більше нема кому перекинути міст через цю прірву й оскільки робота ця вимагає цілої вічності, я не можу гаяти час на видобування тебе з тієї чудернацької металевої шкаралущі. Хай там як, а може статися, що долюдський чаклун Гаон-Дор, який мешкає по той бік цієї безодні у своєму палаці предковічних чарів, зуміє знайти тобі якийсь ужиток. Цей міст, який я щойно добудував, веде просто до порога його оселі, а твоя вага послужить для перевірки міцності мого плетива. Тож рушай далі під оцим ґешем — перейти міст і постати перед очі Гаон-Дорові, промовляючи: «Мене прислав Атлак-Нача». 

По цих словах бог-павук переніс своє велике тіло з павутини і зник з очей, швидко побігши кудись краєм провалля, поза всяким сумнівом, щоб розпочати спорудження нового мосту в якомусь віддаленому місці.