Зібрання творів

І хоч яким важким примусом тяжів над ним цей третій ґеш, Ралібар Вуз волею-неволею подався слідом за Рафтонтісом над оповитими мороком ночі глибинами. Плетиво Атлак-Нача під ногами комморіомця було міцним і лише трохи прогиналося та погойдувалося під його вагою, але йому здавалося, що між пасмами того павутиння, у безмежжі незміренних глибин, які розкинулися внизу, він розрізняв невиразні образи: лет драконів із пазуристими крилами, а час від часу пітьма немовби починала клекотіти, і на якусь мить над її поверхнею зринали страхітливі громаддя безіменних істот, а тоді знову поринали в чорну глибінь. 

Хай там як, а зрештою він зі своїм проводирем дістався протилежного краю безодні, де павутина Атлак-Нача кріпилася до найнижчої сходинки величних сходів. Сходи ті вартувала згорнута клубком змія, цятки на шкірі якої були завширшки наче баклери, а серединні кільця — завтовшки з дебелого вояка. Вкритий роговими наростами хвіст цієї зміюки заторохкотів, неначе систр50, і вона рвучко викинула вперед свою лиховісну голову з іклами, що були завдовжки як білгуки. Але, розгледівши Рафтонтіса, змія відсунула свої кільця і відповзла вбік, дозволяючи Ралібарові Вузу піднятися сходами. 

Отож, звершуючи третій ґеш, мисливець увійшов до тисячоколонного палацу Гаон-Дора. Дивними і тихими були ті зали, витесані у сірому камені, з якого складалися підвалини Землі. У залах тих неспокійно сновигали туди й сюди зіткані з диму та імли безликі постаті та стояли статуї, що зображали чудовиськ з незліченними головами. Вгорі, попід склепіннями, ніби невагомо ширяючи в ночі, висіли лампи, що палали перевернутими вогнями, подібними до горіння криги та каменю. Холодний дух зла, такий прадавній, що людині годі й уявити, шугав тими залами; і трепет і жах повзали ними, неначе клубки незримих змій, що розплутувалися, пробудившись зі сну. 

Рафтонтіс, летячи крізь складний лабіринт покоїв з упевненістю того, хто призвичаївся до всіх їхніх поворотів, врешті-решт провів Ралібара Вуза до високого палацу, чиї стіни окреслювали коло, нерозривність якого порушував один-єдиний портал, крізь який вони потрапили досередини. У цьому покої не було нічого, за винятком престолу, який тримався на п’яти колонах і, не маючи ані сходів, ані будь-яких інших засобів, які б дозволяли добутися нагору, був піднесений у таку височінь, що здавалося, ніби досягти до нього могла лише якась крилата істота. На престолі засідала огорнута густою чорною темрявою постать, голова та риси якої ховалися під каптуром жаскої тіні. 

Птах Рафтонтіс зловісно ширяв перед тим піднесеним на колонах престолом. І Ралібар Вуз здивовано почув, як якийсь голос промовляє: 

— О Гаон-Доре, мене прислав Атлак-Нача. 

І, перш ніж голос той устиг договорити, комморіомець упізнав у ньому свій власний. 

Довгий час тиша здавалася непорушною. Не ворушилася й постать на високо піднесенім престолі, але Ралібар Вуз, із тремом розглядаючи стіни навколо себе, побачив, що на їхній спершу гладенькій поверхні рельєфно проступили обриси тисячі облич, викривлених і скособочених, неначе лики божевільних демонів. Ті обличчя випиналися вперед на шиях, які ставали чимдалі довшими, а за шиями з каменю стін дюйм за дюймом стали з’являтися спотворені плечі та тіла, що тяглися до мисливця. А тоді й сама підлога під його ногами стала немов брукована іншими обличчями, що невгамовно оберталися та закидалися, дедалі ширше роззявляючи демонічні роти й розплющуючи очі. 

Зрештою закутана у темряву постать заговорила; і хоча слова її не належали до мови смертних, слухачеві здалося, що він якимось чином збагнув їхній сенс: 

— Я вельми вдячний Атлак-Нача за це прислання. Коли ж видалося, ніби я вагаюся, то це лише тому, що сумніваюсь я щодо того, як мені тобою розпорядитися. Мої фамільяри, що тлумляться в стінах і підлогах цього палацу, пожерли б тебе з великою охотою, одначе ти послужив би їм лише малою дещицею й не наситив би цього голодного сонмища. Загалом кажучи, здається мені, що я вчиню найліпше, коли пошлю тебе моїм сподвижникам — змієлюдям. Вони є мудрецями, мають неабиякі знання і досягнення; ти, либонь, зможеш забезпечити їх якимось особливим інґредієнтом, потрібним для їхніх хімічних досліджень. Тож уважай, що на тебе накладено ґеш, і вирушай до тих печер, у яких мешкають змієлюди.