Зібрання творів

Ралібара Вуза охопила така тяжка втома, що він не здатен був ані думати, ані жахатися, інакше він спізнав би нестерпний сором, бачивши, що дістався місця, яке Архетипи визначили як найбільш відповідне та належне для нього. Усі його чуття скувала мертвотність, близька до тієї, що огортає людину по смерті; і почув він якийсь голос, що лунав немов у далекій височині над його головою, проголошуючи Аботові причину його появи; і не збагнув він, що голос той був його власним. 

Ані звуку не пролунало у відповідь, але зі збриженої маси виросла якась кінцівка, що витяглася й видовжилася у нвпрямку Ралібара Вуза, сягнувши того місця на краю ставка, де той стояв. Кінцівка розділилася, утворивши пласку, немовби зіткану з павутини долоню, м’яку та слизяву. Та долоня торкнулася мисливця й пройшлася усім його тілом від стіп до голови. Щойно зробивши це, вона, схоже, виконала своє призначення, адже швидко відпала від Абота і, звиваючись, неначе змія, поповзла у морок разом із рештою наплоду. 

Досі чекаючи, Ралібар Вуз відчув, як у його мозку немовби щось промовляє без слів і звуків. І значення тієї мови, коли передати її людською, було подібне до такого: 

— Я, Абот, сучасник найстаріших богів, уважаю, що Архетипи виявили сумнівний смак, коли отак знічев’я порадили тебе мені. По ретельному обстеженні не зміг я впізати в тобі одного зі своїх родичів або нащадків; хоча, мушу визнати, спершу мене майже ввела в оману певна біологічна подібність. Ти — геть чужа мені істота, і я не маю бажання наражати на небезпеку своє травлення, споживаючи такі неперевірені харчі. 

Хто ти є чи звідки ти взявся, я не маю анінайменшого здогаду, не можу я й подякувати Архетипам за те, що вони потурбували ту глибоку та супокійну плодючість, яка є сенсом мого існування, проблемою такою прикрою, як та, яку ти становиш. Йди звідси, благаю тебе. До мене доходили непевні чутки про те, що існує десь безпросвітний, похмурий та журний лімб62, знаний як Зовнішній Світ; і, гадаю, він міг би стати підхожою метою твоїх мандрів. Тож я накладаю на тебе невідкладний ґеш: якнайшвидше вирушай на пошуки цього Зовнішнього Світу. 

 

Рафтонтіс, вочевидь, збагнув, що негайне звершення ґешу, покладеного на його підопічного, було поза межами фізичних сил людини. Він повів мисливця до одного з численних виходів з того грота, який населяє Абот, до виходу, що вів у недовідомі простори, які лежали навпроти Печери Архетипів. Там промовистими рухами крил і дзьоба птах указав мисливцеві на своєрідний вузький альков у кам’яній стіні. Та ніша була сухою й цілком могла правити за зручне місце для сну. Ралібар Вуз радо влігся на долівку, і чорна хвиля глибокого сну накотилася на нього, щойно він склепив повіки. Рафтонтіс лишився на сторожі перед альковом, ударами дзьоба віднаджуючи непосидючий наплід Абота, який намагався напасти на сплячого. 

Оскільки в тому попідземному світі не було ані ночі, ані дня, то період, упродовж якого Ралібар Вуз втішався забуттям, годі було виміряти звичним способом ліку часу. Він пробудився від звуку жвавого лопотіння крил і побачив перед собою птаха Рафтонтіса, що тримав у дзьобі якийсь бридотний предмет, анатомія якого виказувала в ньому скоріше рибу, ніж будь-що інше. Відповіді на запитання про те, де і яким чином він упіймав це створіння впродовж свого безперервного пильнування, були більш ніж сумнівними; одначе Ралібар Вуз голодував надто довго, щоб бути бридливим. Він без зайвих церемоній узяв і жадібно проковтнув запропонований сніданок. 

Опісля, скоряючись приписові ґешу, що наклав на нього Абот, він продовжив свою мандрівку до зовнішнього боку Землі. Рафтонтіс, імовірно, обрав шлях навпростець; у будь-якому разі, шлях той лежав далеко і від оповитої хмарами печери Архетипів, і від лабораторій, в яких змієлюди провадили свої тяжкі труди і токсикологічні дослідження. Оминала їхня путь і зачарований палац Гаон-Дора. Після довгого і виснажливого сходження вгору безживними, повними стрімчаків просторами, мандрівець дістався чогось на кшталт підземного плато і, перетнувши його, знов опинився на краю бездонної прірви, єдиними мостами через яку слугували тенета бога-павука Атлак-Нача. 

Уже якийсь час магістратові доводилося пришвидшувати ходу через те, що від самого тванистого ставу слідом за ним ішли деякі з виплодків Абота. Вони, як то було властиво всім представникам їхнього роду, поступово виростали, і зараз уже були завбільшки з молодих тигрів і ведмедів. Хай там як, а коли мисливець дістався найближчого мосту, то побачив, що перед ним його вже почала переходити якась громіздка, схожа на лінивця істота. Гузниці того створіння були всіяні вкрай недоброзичливими очима, і Ралібар Вуз якусь хвилю не мав певності щодо того, в який са́ме бік воно рухається. Не маючи найменшого бажання йти надто близько до пазурів, які випиналися там, де мали бути обернені навспак п’яти тієї почвари, він зачекав, поки чудовисько зникло у пітьмі; на той час Аботове поріддя наздогнало мисливця й було вже майже позаду нього.