Зібрання творів

«Не ставлячи запитань й тримаючи списи напоготові, двоє ратників супроводжували мене у тім нічнім чуванні. Вони добре знали, з яким демонічним страхіттям можуть зустрітися очі в очі; однак у їхній поставі не було ані сліду тривоги. Я ж, знаючи чимало такого, чого вони відати не могли, зняв з пальця свого перстень Ейбона і приготувався вчинити згідно з тими настановами, що їх дав мені демон. 

Чоловіки стояли до лісу ближче за мене і, згідно з моїм суворим наказом, невідривно вдивлялися у нього. Та ніщо не ворушилося у збриженому мороці; а небеса бліднули, немов у досвітніх сутінках. Аж ось, за годину до світанку, коли тінь великого дуба вже сягнула стіни й почала пі- дійматися до Теофілевого вікна, прийшла істота, на яку я чекав. Страхіття з’явилося зненацька, нічим не зрадивши своєї близькости. Оповите пекельним червоним світлом, швидке, немов роздмухане вітром полум’я, вистрибнуло воно з лісового мороку та скочило на нас, що стояли, закляклі й змучені цілонічним неспанням. Один ратник повалився на землю, й побачив я над ним, у пливкій, неначе кров, червіні, чорні та зміїсті обриси Звіра. Куляста змієподібна голова, безвуха й безноса, шарпала обладунок на чоловікові своїми незліченними гострими зубами. І я почув, як зуби ті скреготіли та брязкали об залізні ланки. Швидко поклав я перстень Ейбона на камінь, який заздалегідь помістив на землі й розбив темний самоцвіт ударом того молотка, що приніс із собою. 

Із друзок розтрощеного самоцвіта здійнявсь у подобі димного вогню визволений демон — спершу невеличкий, ніби вогник свічки, він збільшувався й розростався, немов те пожарище, що охоплює поскладані на купу оберемки хмизу. І, тихо засичавши голосом вогню, що яскравішав, набуваючи гнівного, страхітливого золотавого відтінку, демон стрибнув уперед, аби стати до бою зі Звіром, як він і обіцяв мені зробити в обмін на свою свободу, здобуту після довгих циклів ув’язнення. 

Палахкотячи мстивим полум’ям, високим, як вогнища автодафе, він упритул наблизився до Звіра, і той облишив упалого ратника, звинувшись, як обпечена змія від вогню. Звірові кінцівки та тіло билися в огидних корчах, й скидалося на те, що вони плавляться, як віск і страхітливо змінюються, зазнаючи неймовірних перетворень. Мить за миттю набувала істота мерехтливої подоби людини, неначе вовкулака, що повертається зі своєї звіринности; а червоне світло мерхло й видавалося, що нечиста чорнота її плоти попливла й завирувала, поступово набуваючи вигляду тканого полотна і перетворюючись на складки темної ряси з каптуром, подібної до тих, які носять бенедиктинці. А тоді з-під каптура почало прозирати обличчя, й обличчя те, хоч оповите тінню та спотворене, було обличчям абата Теофіля. 

Лиш на якусь мить уздрів я сю дивовижу; і ратники теж уздріли її. Одначе й досі демон у подобі полум’я раз у раз нападав на істоту, що зазнала мерзенних перетворень, і обличчя знову розтануло у восковій чорноті, а тоді від неї здійнялися високі стовпи диму, а за ними долинув важкий дух, подібний до духу горілої плоти, до якого домішувався якийсь потужний мерзенний сморід. І тоді з клубочіння диму, перекриваючи сичання демона, долинув один-єдиний крик, і голос, що кричав, був голосом Теофіля. Одначе дим усе густішав, приховуючи нападника і те, на що́ він нападав; і вже не лунало жодного іншого звуку, окрім співу полум’я, що знайшло собі поживу.