Зібрання творів

Тож Еваг пішов з Дуні та Укс Лодданом, які повели його до велетенської крижаної скелі, що, не танучи, здіймалася до тьмяного сонця, нависаючи над усіма іншими стрімчаками, які височіли на пласкій верхівці айсберґа. Та скеля була порожниста і, зійшовши на неї крижаними східцями, усі троє дісталися нарешті палацу Рлім Шайкорта, подібного до округлої бані, в центрі якої лежала кругла брила, утворюючи собою п’єдестал. А на тому п’єдесталі була істота, чиє пришестя туманно провістив пророк Літ. 

Від вигляду тієї істоти Евагове серце на мить застигло від жаху а слідом за жахом йому до горла підступила нудота від надзвичайної огиди, адже в усьому світі не було нічого, що в мерзенності своїй могло дорівнятися Рлім Шайкортові. Він був подібний до товстого білого хробака; одначе громаддя його тіла було більшим, аніж у морського слона. Його згорнутий напівкільцем хвіст був завтовшки такий самий, як серединні складки тулуба, а передня його частина здіймалася над круглим п’єдесталом у формі білого диска, і на ній невиразно позначалися риси обличчя, що не могло належати ані земному звірові, ані океанському створінню. І посередині того обличчя, сягаючи від одного краю диска до іншого, кривився нечистий рот, який постійно розверзався та стулявся, являючи очам бліду, без’язику й беззубу пащу. Очниці Рлім Шайкорта були розташовані близько одна до одної між неглибокими западинами ніздрів, і були ті очниці безокими, але щомиті в них з’являлися кулясті краплі якоїсь речовини, що мали барву крові та форму очних яблук; раз у раз ті краплі лускали та скрапували на долівку перед п’єдесталом. І в тому місці з підлоги крижаної бані здіймалися дві утворені невпинним крапотінням тих кулястих крапель подобини сталагмітів, пурпурові й темні, неначе запекла й замерзла кров. 

Дуні з Укс Лодданом розпростерлися ницьма перед тим створінням, і Еваг визнав за краще наслідувати їхній приклад. Лежачи долілиць на кризі, він чув, як ті червоні краплі з плюскотом падають на долівку, немовби важкі сльозини, а тоді під банею над головою в нього залунав голос, і голос той був схожий на гомін якогось потаємного водоспаду в порожнистому льодовику, повному каверн. 

— Уздри, о Еваже, — мовив той голос. — Вас трьох зберіг я від загибелі, що спіткала ваших земляків, і зробив вас такими, як ті, що населяють джерело усякої холоднечі та можуть дихати у безповітряній пустці. Здобудеш ти невимовну мудрість і майстерність, якої не до снаги опанувати жодному смертному, коли поклонятимешся мені й підпорядкуєш мені свою волю. Зі мною рушиш ти у мандри межи королівствами півночі, проминатимеш зелені південні острови й бачитимеш, як у світлі з Йікілта впаде на них біла смерть. Наше пришестя принесе вічний мороз на їхні сади й позначить плоть людей, які їх населяють, печаттю тієї безодні, в студені якої одна по одній блякли найполум’яніші зорі, а осердя сонць вкривалися памороззю. Усе це ти побачиш на власні очі, бо будеш як один з володарів смерті, богоподібний та безсмертний, і зрештою повернешся зі мною до того світу за межами крайнього полюса, в якому розташована моя предковічна імперія. Адже я є той, чиєму пришестю не можуть опиратися навіть боги. 

Тоді, розуміючи, що вибору у цьому питанні він не має, Еваг проголосив, що охоче поклонятиметься та служитиме білому хробакові. За настановами Дуні та Укс Лоддана, він виконав семикратний обряд, зміст якого заледве чи годиться переповідати тут, і склав трикратну обітницю невимовного відчуження. 

Після того багато днів і ночей плив він із Рлім Шайкортом, прямуючи на північ уздовж узбережжя Му Тулану. Дивним чином відбувалася та подорож: здавалося, що велетенський айсберґ скеровувало чаклунство хробака, яке щоразу переборювало вітри та течії. Й щоразу, денно і нічно, сніп холодного сяйва бив з Йікілта вдалечінь, неначе промені смертоносного маяка. Сяйво те перехоплювало величні галери, що пливли на південь, і їхні команди навіки застигали при веслах; і часто чари хробака захоплювали та занурювали зустрічні кораблі в нові крижані бастіони, які щоденно утворювалися навколо основи гори, що, пливучи, невпинно розросталася. 

Чудові гіперборейські порти, вщерть заповнені морськими суднами, завмирали при наближенні Рлім Шайкорта. Нерухоміли їхні вулиці та корабельні, нерухоміли кораблі в їхніх гаванях, коли бліде світло торкалося їх і плинуло далі. Далеко вглиб суходолу сягали ті промені, несучи полям і садам згубу трансарктичної зими; і ліси промерзали до краю, і звірі, що блукали в них, вклякали, немов обертаючись на мармур, тож коли значно пізніше люди прийшли до тих країв, то знайшли лосів, ведмедів і мамутів, які досі стояли, застигнувши в тих позах, які мали за життя. Однак, живучи на Йікілті, чаклун Еваг був невразливий до крижаної смерті, і, сидячи у своєму домі чи прогулюючись айсберґом, він відчував холод, який був не дошкульнішим за прохолоду, що чаїться в літніх тінях.