Зібрання творів

Повернувшись до свого покою, він удався до найрізноманітніших заклинань, але його фамільяри покинули дім уночі, залишивши кути, в яких він їх поставив, і жодний дух — ані людський, ані демонічний — не відгукнувся на його запитання. І в жодний спосіб, знаний чаклунам, не зміг він ані дізнатися нічого про той айсберґ, ані хоча б на дрібку наблизитися до розгадки його таємниці. 

Невдовзі, намарно силкуючись сотворити якісь захисні чари, він відчув на своєму обличчі подих вітру, який був не повітрям, а тоншою й розрідженішою стихією, холодною, неначе місячний ефір73. Евагове власне дихання зрадило його, завдаючи невимовної муки, і він, охоплений чимось на кшталт усвідомленої непритомності, що була подібна до смерті, повалився на підлогу. У тій непритомності йому непевно вчувалися голоси, що промовляли незнайомі закляття. Він відчував, як його торкалися невидимі пальці, проймаючи гострим крижаним болем, а навколо мерехтіло холодне променисте сяйво, неначе морська хвиля, що накочується на берег, відступає, а тоді накочується знову. Нестерпним було те сяйво для всіх його чуттів, одначе воно поступово яскравішало, а проміжки часу, на які воно відступало, ставали дедалі коротшими; за якийсь час чаклунові очі та плоть загартувалися достатньо, щоб його витримувати. На ту мить світло айсберґа вже рясно лилося на мага крізь північні вікна, і здавалося, що велетенське Око розглядало його в тому сяйві. Він волів підвестися й зустріти те Око віч-на-віч, але непритомність знерухомлювала його, немов параліч. 

А потому він знов на якийсь час поринув у сон. Пробудившись, Еваг виявив, що до рук і ніг його повернулася звична сила та швидкість рухів. Дивне світло досі сяяло на нього, заповнюючи весь покій; і, визирнувши у вікно, чаклун став свідком нової дивовижі. Адже — подумати лишень! — його саду, і скель, і морських пісків під ними більше не було видно. Замість них довкола його дому пролягла неозора льодова рівнина, височіли крижані скелі, і скидалися вони на вежі, які здіймалися з широких зубчастих стін якоїсь фортеці. За крижаними краями він побачив море, що розкинулося далеко внизу й тягнулося вдалечінь; а за морем невиразно вимальовувався низький, оповитий імлою берег. 

І тоді жах охопив Евага, бо ж в усьому, що коїлося, упізнав він дію якогось чаклунства, що не знало меж і перевершувало сили усіх смертних чаклунів. Ясно стало йому, що його високий дім з граніту більше не стояв на узбережжі Му Тулану, а вгруз підмурівками в один із горішніх стрімчаків айсберґа. Тремтячи, опустився чаклун на коліна й возніс молитви до Великих Древніх, які потайно мешкали у попідземних печерах або жили під морем і в понадземних просторах. І, поки він молився, почулося йому, що в двері його дому хтось гучно постукав. 

Вкрай наляканий та зачудований, зійшов Еваг на діл і широко розчахнув вхідні двері. Перед ним стояло два чоловіки або створіння, що мали подобу чоловіків. Обидва були незнайомі з виду, світлошкірі, а замість мантій мали на собі ткані рунами одіяння, подібні до тих, які носять чаклуни. Руни були грубі та чужинські, проте, коли чоловіки заговорили до нього, він таки зрозумів дещо з їхньої мови, яка була одним із діалектів гіперборейських островів. 

— Ми служимо Тому, чиє пришестя провістив пророк Літ, — мовили вони. — З просторів, які лежать за межами півночі, прибув він у своїй плавучій цитаделі, крижаній горі Йікілт, аби рушити у мандри земними океанами та винищити своїм холодним сяйвом усіх тих миршавих людців, що населяють їхні береги. З усіх живих на обширах острова Туласк зберіг він лише нас двох, узявши із собою на Йікілт, щоб ми супроводжували його в морській подорожі. Він загартував нашу плоть, аби стала вона відпорною до лютого холоду його оселі, й зробив так, аби могли ми дихати повітрям, у якому жодна смертна людина не може й дихнути. Зберіг він іще трьох і своїми чарами пристосував до холоднечі та розрідженого ефіру, що повсюди слідують разом з Йікілтом. Вітаємо тебе, о Еваже, якого ми знаємо з цього знаку як великого чаклуна, оскільки було обрано та звільнено від згуби лише наймогутніших чорнокнижників. 

Почуте до краю приголомшило Евага, але, бачивши, що матиме справу з такими ж людьми, як і він сам, чаклун заходився докладно розпитувати магів з Туласку. Вони звалися Дуні та Укс Лоддан і були премудрими знавцями вчення прадавніх богів. Імення того Древнього, якому вони служили, було Рлім Шайкорт, і жив він у найвищій вершині крижаної гори. Ці двоє не розповіли Евагові нічого про природу та властивості Рлім Шайкорта, а щодо служіння цій істоті, то визнали хіба, що полягало воно у поклонінні, яке справляють богові, а також у зреченні всіх уз, які донедавна пов’язували їх з людством. І сказали вони Евагові, що він разом із ними має постати перед Рлім Шайкортом і виконати належний обряд ушанування та прийняти обітниці остаточного відчуження.