Читаем Зібрання творів꞉ повісті, оповідання полностью

Сидячи біля каміна, Кларк намагався заново осягнути цю історію, і знову його уява здригнулася й відступила, нажахана видовищем тих, немов зведених на престол, страшних, невимовних стихій, що торжествували в людській плоті. Перед ним простягалася довга й темна лісова дорога, вимощена позеленілим камінням, як її описував його приятель. Він бачив колихання листя й тремтіння тіней на траві, він бачив сонячне світло і квіти, а ген здалеку до нього наближалися дві постаті. Однією була Рейчел, але хто ж ішов поруч із нею?

Кларк щосили намагався не вірити в усе це, але дописуючи розповідь, він зробив у своїй книзі запис:


ET DIABOLUS INCARNATE EST.

ET HOMO FACTUS EST[12].

III. Місто воскресінь

— Герберте! Боже милостивий! Невже це ти?

— Так, мене звати Герберт, і мені здається, я вас також десь бачив, тільки не пригадую вашого імені. У мене погана пам'ять.

— Хіба ви не пам'ятаєте Вільєра з Ведгема?

— Так, звісно. Даруй, Вільєре, не думав, що прошу милостині в давнього приятеля з коледжу. Добраніч.

— Мій любий друже, до чого цей поспіх? Я живу тут неподалік, але пропоную спершу трохи прогулятися проспектом Шефтсбері. З якої примхи долі ти опинився в такому становищі, Герберте?

— Це довга історія, Вільєре, і не менш дивна, та я можу тобі її розповісти, якщо бажаєш.

— Ну що ж, розповідай. Хапайся за мою руку — ти здаєшся дуже виснаженим.

Чудернацька пара поволі рушила вгору по Руперт-стріт: один у брудному драному лахмітті, а інший по-світському вбраний, елегантний і надзвичайно багатий. Напередодні цієї зустрічі Вільєр саме вийшов з ресторану після смачної вечері, довершивши її пляшечкою чудового к'янті[13], і в легкому піднесеному настрої, що став ледь не хронічний, він на мить затримався біля дверей, вдивляючись у погано освітлену вулицю в пошуках тих таємничих подій та людей, якими повсякчас кишать вулиці Лондона у всіх його частинах. Вільєр пишався тим, що був досвідченим дослідником темних лабіринтів і путівців лондонського життя, і в цих неприбуткових пошуках він виявляв старанність, гідну набагато серйознішого заняття. Отак він стояв під ліхтарем, з неприхованою цікавістю вивчаючи перехожих, і з серйозним виглядом людини, що систематично ходить по ресторанах, вивів у своїй голові формулу: «Лондон називають місцем несподіваних зустрічей, але насправді — це місто воскресінь», коли це його роздуми зненацька перервало жалібне скімлення біля ліктя — хтось смиренно просив милостиню. Він роздратовано озирнувся і несподівано для себе побачив уособлений доказ своїх дещо манірних фантазій. Поруч із ним — обличчя його змінилося й було спотворене бідністю та безчестям, а тіло ледве прикривало брудне безформне лахміття — стояв його давній приятель Чарльз Герберт, що вступив до університету водночас із ним і з яким він навчався та розважався протягом дванадцяти семестрів. Однак на заваді їхній дружбі стали різні інтереси та захоплення, і минуло вже шість років, відколи Вільєр востаннє бачив Герберта. Дивлячись тепер із сумом і тривогою на цю руїну, що колись була людиною, Вільєр задавався питанням, що за страшний ланцюг подій потягнув його на такий скорботний шлях. Вільєр йому співчував і разом з тим відчував насолоду, яку відчуває любитель таємниць, — адже його план зайнятися неспішними роздумами під час прогулянки з ресторану виявився успішним.

Якийсь час вони йшли мовчки, і не один перехожий вражено озирався на незвичне видовище гарно вбраного чоловіка під руку з якимось жебраком, і, помітивши це, Вільєр звернув на темну вуличку в Сохо. Там він повторив своє запитання:

— Як ти до такого докотився, Герберте? Я завжди був упевнений, що ти займеш місце свого батька й матимеш чудову посаду в Дорсетширі. Твій батько позбавив тебе спадщини? Я не можу в це повірити!

— Ні, Вільєре. Я успадкував усе майно після смерті мого бідолашного батька. Він помер за рік після того, як я закінчив Оксфорд. Він був мені дуже добрим батьком, і я щиро носив жалобу по його смерті. Але ж ти знаєш, що таке бути молодим. Через кілька місяців я переїхав у місто і почав провадити активне світське життя. Я заводив знайомства з блискучими людьми і неабияк розважався, певна річ, у цілком безневинний спосіб. Авжеж, я грав, але зовсім трохи й не на великі суми, а кілька ставок, які я зробив на перегонах, навіть принесли мені гроші — всього кілька фунтів, але достатньо, щоб купити трохи сигар і сякий-такий приємний дріб'язок. На другий рік моє життя круто змінилося. Ти, звісно ж, чув про мій шлюб?

— Ні, нічого такого я не чув.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Чочара
Чочара

Шедевр психологического реализма середины XX века. Великий роман Альберто Моравиа, который лег в основу потрясающего одноименного фильма с Софи Лорен в главной роли.Страшная в своей простоте история искалеченной судьбы. У войны — не женское лицо. Так почему же именно женщины становятся безвинными жертвами всех войн? Героиня романа — обычная римлянка из рабочего квартала, вынужденная вместе с дочерью-подростком эвакуироваться в деревню. Именно там предстоит ей познать все ужасы оккупации — и либо сломаться среди бесчисленных бед и унижений, либо выстоять и сохранить надежду на лучшее…Альберто Моравиа — классик мировой литературы, величайший итальянский писатель XX века. Его романы «Чочара», «Римлянка», «Презрение» и многие другие вошли в золотой фонд европейской прозы и неоднократно экранизировались самыми знаменитыми режиссерами. Моравиа жесток и насмешлив, он никогда не сострадает своим героям, но блестящее знание психологии придает его произведениям особую глубину.

Альберто Моравиа , Владимир Евгеньевич Жаботинский

Проза / Классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза