Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Так, я був одружений, Вільєре. В будинку своїх знайомих я познайомився з дівчиною найдивовижнішої та найдивнішої вроди. Я не можу сказати тобі, скільки їй було років, я сам ніколи цього не знав, але, за моїми припущеннями, на момент нашого з нею знайомства їй було близько дев'ятнадцяти. Мої друзі познайомилися з нею у Флоренції. Дівчина розповіла їм свою історію про те, що вона сирота, що батько її англієць, а матір — італійка, зачарувавши їх так, як зачарувала мене. Вперше я побачив її на вечірці. Я стояв біля дверей, розмовляючи з другом, коли це раптом понад метушнею і гомоном розмови до мене долинув голос, що стривожив усе моє єство. Вона співала італійську пісню. Того вечора мене з нею познайомили, і через три місяці я одружився на Хелен. Вільєре, та жінка, якщо її можна назвати жінкою, занапастила мою душу. Нашу першу шлюбну ніч я провів у її готельному номері. Вона сиділа в себе в ліжку, і я слухав, як вона своїм красивим голосом розповідала таке, чого я навіть зараз, проти найтемнішої ночі, навіть якби опинився посеред дикої пустелі, не насмілився б промовити бодай пошепки. Ти, Вільєре, мабуть, думаєш, що знаєш життя, і Лондон, і все те, що днями й ночами коїться в цьому жахливому місті. Те, що я тобі розкажу, може видатися тобі мерзенним, але повір, ти й близько не уявляєш того, що знаю я, навіть у найхимерніших та найстрашніших снах тобі не ввижалася навіть блякла тінь того, що я чув... і бачив. Так, бачив. Я бачив щось нечуване, таке жахіття, що я, буває, зупиняюся посеред вулиці і запитую себе, як взагалі людина, споглянувши таке, може жити після цього. За рік, Вільєре, я перетворився на руїну — тілом і душею... тілом і душею.

— А як же твої статки, Герберте? У тебе ж була земля в Дорсеті.

— Я все продав: поля і ліси, любий моєму серцю будинок — геть усе.

— А гроші?

— Вона у мене все забрала.

— А тоді покинула тебе?

— Так, однієї ночі вона просто зникла. Не знаю, куди вона подалася, та я переконаний, якби я ще раз її побачив, мене б це вбило. Що було далі — не цікаво. Убогі злигодні, а більше нічого. Тобі може здатися, Вільєре, що я перебільшую, щоб справити на тебе враження, але я не розказав і половини з того, що бачив. Я міг би розповісти тобі дещо, що тебе переконало б, але після цього ти більше не зможеш радіти життю. Ти, як і я, проведеш решту свого життя в муках, як людина, що узріла саме пекло.

Вільєр завів бідолаху до себе додому й нагодував. Герберт ледве торкнувся їжі і лише пригубив келих вина, що стояв перед ним. Похмурий, він мовчки сидів біля каміна і, схоже, з полегшенням видихнув, коли Вільєр провів його за поріг, давши трохи грошей.

— До слова, Герберте, — сказав Вільєр, відчинивши двері, — нагадай, як звали твою дружину? Здається, ти сказав Хелен? Хелен... а прізвище?

— Ім'я, під яким вона була відома, коли я з нею познайомився, було Хелен Воан, але я не знаю, як її насправді звали. Не думаю, що в неї взагалі було ім'я. Ні, ні, не в тому сенсі. Лише людські істоти мають ім'я, Вільєре. Більше я не можу сказати. До побачення. Так, я обов'язково навідаюся, якщо придумаю, як ти зможеш мені допомогти. На добраніч.

Чоловік розчинився у непроникній темряві, а Вільєр повернувся на своє місце біля каміна. Щось у Герберті його надзвичайно вразило. Ні, не його злиденне дрантя, і не сліди, які бідність залишила на його обличчі, а якесь жахіття, що огортало його, немов туман. Він не заперечував того, що сам не уникнув того становища, в якому опинився. Та жінка, як він відверто заявив, занапастила його тіло й душу, і Вільєр відчував, що цей чоловік, у минулому — його приятель, був лицедієм у невимовно жахливих сценах, які годі описати, бо слова тут безсилі. Його історія не вимагала підтвердження: він сам був її живим доказом. Вільєр замислився над історією, не певний, що почув її початок та кінець. «Ні, — подумав він, — то був точно не кінець, а радше, тільки початок історії. Така справа, як ця, схожа на хитромудру ляльку — ви відкриваєте одну і всередині знаходите меншу, і так знов і знов. Швидше за все, бідолашний Герберт є всього лише одною із зовнішніх оболонок, але далі чекають ще дивніші».

Вільєр не міг викинути з голови думки про Герберта та його історію, що із закінченням ночі ставала все безглуздішою. В каміні догорав вогонь, і вранішня прохолода почала заповзати до помешкання. Вільєр підвівся із крісла, озирнувся через плече і, ледь тремтячи, пішов спати.

Через кілька днів він зустрів у своєму клубі знайомого джентльмена на ім'я Остін, що був відомий своїми глибокими знаннями життя Лондона — його темних і світлих сторін. Вільєр, який усе ще не міг позбутися спогадів про несподівану зустріч у Сохо і того, що вона собою ознаменувала, подумав, що Остін, імовірно, зможе пролити світло на історію Герберта, тож, поговоривши трохи про те, про се, зненацька запитав:

— Вам відомо щось про чоловіка на ім'я Герберт, Чарльз Герберт?

Остін різко повернувся і дещо приголомшено вирячився на Вільєра.