Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Навіть не знаю, як вам переповісти їхні слова. Кожен, хто бачив її в поліцейській дільниці, потім розповідав, що вона була найвродливішою та водночас найбільш відразливою жінкою, яку їм коли-небудь доводилося зустрічати. Я говорив із чоловіком, який її бачив, і запевняю вас, коли він намагався описати ту жінку, його всього трусило, тільки він не міг пояснити чому. Вона немов якась загадка, і, гадаю, якби той мертвий чоловік заговорив, він міг би розказати нам немало дивовижних речей. Але тут постає ще одне запитання: що такий поважний чоловік, як містер Безіменний (ми, з вашого дозволу, так його назвемо), забув у тому загадковому будинку під номером 20? Ну хіба ж не дивна справа?

— Еге ж, Остіне, неймовірна, я б сказав. Не думав, що натраплю на такі чудернацькі речі, запитуючи у вас про свого давнього друга. Але мені вже час, бувайте.

Вільєр пішов, думаючи про своє порівняння цієї ситуації з хитромудрою лялькою — вона й справді була втіленням химерної загадковості.

IV. Знахідка на Пол-стріт

Через кілька місяців після зустрічі Вільєра з Гербертом містер Кларк, як завжди, сидів після вечері біля каміна, з усіх сил намагаючись не дивитися в бік свого письмового стола. Він уже понад тиждень не зазирав у «Мемуари» і плекав надію на своє цілковите зцілення. Та, незважаючи на свої старання, він не міг погамувати невтримної цікавості до останньої справи, яку він записав і яка розбурхала його єство. Він висунув певні припущення щодо справи, описавши її у загальних рисах своєму другові-науковцю, а той лиш похитав головою і подумав, що у Кларка негаразд із головою, і саме того вечора, коли Кларк намагався якось логічно обґрунтувати цю історію, раптовий стукіт у двері відірвав його від роздумів.

— До вас прийшов містер Вільєр, сер.

— Боже, Вільєре, як чудово, що ви до мене завітали. Ми не бачилися хтозна скільки місяців, мабуть рік. Ну ж бо, заходьте. Як поживаєте, Вільєре? Хочете отримати пораду стосовно інвестицій?

— Ні, дякую, гадаю, всі мої вклади і так надійно захищені. Насправді, Кларку, я прийшов до вас, щоб поговорити про одну дуже цікаву річ, яка не так давно привернула мою увагу. Боюся, почувши мою історію, ви подумаєте, що це цілковита нісенітниця. Іноді я й сам так думаю, і саме тому я вирішив прийти до вас, бо знаю, що ви чоловік прагматичний.

Містер Вільєр нічого не відав про «Спогади на засвідчення існування диявола».

— Що ж, Вільєре, я охоче, мірою своїх можливостей, допоможу вам з порадою. Що то за справа?

— Загалом, доволі таки незвичайна. Ви мене знаєте: на вулиці я завжди пильно роззираюся навсібіч, спостерігаючи за тим, що відбувається навколо, і свого часу натикався на всіляких дивних типів і ставав свідком не менш дивних історій, але ця, схоже, все перевершила. Близько трьох місяців тому я вийшов з ресторану у вечірню зимову негоду. Ситно повечерявши з пляшечкою доброго к'янті, я на якусь мить зупинився на тротуарі, замислившись про таємничість лондонських вулиць і тих, хто ними блукає. Червоне вино спонукає до таких думок, Кларку, і мушу сказати, думки в моїй уяві матеріалізувалися в цілу сторінку, списану дрібним почерком, але мене потривожив якийсь жебрак, що підійшов ззаду, благаючи милостиню. Обернувшись, я впізнав у тому жебракові жалюгідну подобу того, хто був моїм давнім другом, — чоловіка на ім'я Герберт. Я запитав його, як він опинився на такій злидарській стежці, і він мені все розповів. Ми йшли однією з довгих вулиць Сохо, і я слухав його історію. Він розповів, що одружився з вродливою дівчиною, на кілька років молодшою за нього, яка, за його словами, занапастила його тіло й душу. Але він не вдавався в подробиці. Він сказав, що не сміє цього робити, бо спогади про те, що він бачив і чув, тепер завжди переслідують його, і, зазирнувши в його очі, я зрозумів, що він каже правду. Було в ньому щось таке, що змусило мене здригнутися. Не знаю чому, але саме так воно й було. Я дав йому трохи грошей і спровадив за двері, а коли він зник, запевняю вас, я ледве міг дихати. Здавалося, від його присутності в жилах застигала кров.

— Як на мене, ви трохи згущуєте фарби, Вільєре. Гадаю, бідолаха трохи погарячкував, коли одружувався, і — кажучи простою мовою — в результаті пустився берега.

— Що ж, тоді послухайте ще таке, — і Вільєр розповів Кларку те, що почув від Остіна.