Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Бачите, — сказав він на завершення своєї розповіді, — не може бути жодних сумнівів у тому, що цей містер Безіменний, хоч би ким він був, помер від справжнісінького жахіття. Він побачив щось настільки жахливе й невимовно страшне, що воно обірвало нитку його життя. І це він, скоріш за все, побачив у тому будинку, що зажив поганої слави серед сусідів. Я з цікавості пішов туди, щоб побачити те місце на власні очі. Той будинок стоїть на темній вуличці, і будинки там настільки старі, що виглядають вбого й похмуро, але недостатньо давні, щоб здаватися химерними. Наскільки я зрозумів, більшість помешкань, як умебльованих, так і без меблів, здають в оренду, і майже на всіх дверях висить по три дзвінки. Де-не-де перші поверхи були переобладнані під звичайні крамниці. У будь-якому разі та вулиця справляла гнітюче враження. Довідавшись, що будинок під номером 20 здають в оренду, я пішов до агента і взяв у нього ключа. Звісно, я нічого не з'ясував про Гербертів у тому кварталі, але прямо запитав у того чоловіка, як давно вони покинули будинок і чи його винаймали інші мешканці. Агент якось дивно на мене глянув і сказав, що Герберти виїхали одразу ж після «неприємності», як він це назвав, і відтоді будинок стоїть порожнім.

Містер Вільєр на мить замовк.

— Мені завжди подобалося блукати покинутими будинками. Є щось невловно чарівне у порожніх кімнатах, де зі стін стирчать цвяхи, а на підвіконнях товстим шаром лежить пилюка. Але мені не сподобалося блукати будинком під номером 20 на Пол-стріт. Не встиг я зайти досередини, як одразу відчув якусь дивну й важку атмосферу того будинку. Звичайно, всі порожні помешкання задушливі, але то було щось геть інше. Я не можу цього передати, але мені здавалося, що я задихаюся, що щось мене душить. Я заглянув до вітальні та задніх кімнат, а також зазирнув на кухню внизу. Як і можна було очікувати, всюди було брудно й запилюжено, але у всіх кімнатах витав дивний дух. Мені складно описати це відчуття, лише скажу, що мені там було якось не по собі. Найгірше я почувався в одній з кімнат на другому поверсі, що була доволі простора і колись, може, навіть світла та яскрава, та коли я зблизька побачив ті шпалери, їхній візерунок, і все решта, мене охопило відчуття нестерпної скорботи. Та кімната була втіленням жаху. Коли я штовхнув двері в кімнату, мене пройняв такий страх, що я аж клацнув зубами, а, увійшовши досередини, ледь не втратив свідомість. Однак я опанував себе і стояв, спершись на стіну та питаючи себе, що такого могло бути в тій кімнаті, що змушувало мої кінцівки тремтіти, а моє серце — калатати, мов у передчутті смертної години. В одному кутку лежала купа газет, розкиданих по підлозі, і я взявся їх переглядати. Газети були три— і чотирирічної давності, деякі з них пошматовані, а деякі зіжмакані, так наче їх використовували для пакування. Я переглянув цілу гору газет, і серед них натрапив на цікавий малюнок, який я вам незабаром покажу. Але в кімнаті мені було несила залишатися. У мене було таке відчуття, неначе вона мною заволодіває. І я був радий вийти звідти на свіже повітря, цілий та неушкоджений. Коли я йшов вулицею, на мене витріщалися люди, а один чоловік сказав, що я, мабуть, п'яний. Мене хитало з одного боку тротуару на інший, і я робив усе можливе, щоб занести ключа агентові та якомога швидше дістатися додому. Тиждень я провалявся в ліжку, страждаючи, зі слів мого лікаря, від нервового зриву та виснаження. В один із тих днів я читав вечірню газету і натрапив на такий заголовок: «Помер голодною смертю». Звична справа, нічого особливого. Типовий житловий будинок у Мерилебоні, двері, зачинені впродовж кількох днів, і мертвий чоловік у своєму кріслі, якого побачили поліцейські, зайшовши досередини. «Покійного, — йшлося в газетній замітці, — звали Чарльз Герберт, який колись, подейкують, був заможним поміщиком. Три роки тому його ім'я було на слуху в громадськості у зв'язку з таємничою смертю на Пол-стріт, що неподалік від Тоттенгем-Корт-Роуд; на той час покійний винаймав будинок під номером 20, біля якого за вкрай підозрілих обставин знайшли мертвим джентльмена високого становища». Трагічна кінцівка, чи не так? Зрештою, якби те, що він мені розказав, виявилося правдою, в чому я не сумніваюся, то його життя було трагедією, але зовсім не такою, як її висвітлюють у газетах.

— То це і вся історія? — запитав Кларк замислено.

— Так, це все.