Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

По один бік від дороги був склад лісоматеріалів, де лежали стоси дощок, що нависали над огорожею, а по другий бік ще вища стіна загороджувала щось схоже на сад, бо видно було тіні від дерев, а легенький шелест листя порушував тишу. Ніч стояла безмісячна, і хмари, що зібралися після заходу сонця, почорніли; в проміжку між двома тьмяними ліхтарями дорога втрачала обриси, поринаючи в темряву, і якщо зупинитись і вслухатися, різке відлуння гучних кроків затихало, і здалеку, неначе з-за гір, долинав слабкий шум Лондона. Філіпс вже наважився було заявити, що з нього годі цих екскурсій, коли гучний крик Дайсона змусив його забути про свої наміри.

— Зупиніться, заради всіх святих, зупиніться негайно ж, а то на щось наступите! Онде! Майже у вас під ногами!

Філіпс глянув униз і побачив невиразні обриси тіла, що, огорнуте темрявою, якось дивно лежало на тротуарі, а потім у світлі сірника, якого запалив Дайсон і який одразу ж погас, на якусь мить заясніла біла манжета.

— Якийсь п'яничка, — байдуже мовив Філіпс.

— Мертва людина, — заперечив Дайсон і почав голосно кликати на допомогу. Незабаром удалині почулися кроки, їх звук наростав і відлунював, а за ними — крики. Першим прибіг полісмен.

— У чому річ? — спитав він, захекано наблизившись до місця події. — Хтось потрапив у халепу? — Він не помічав тіла, що лежало на тротуарі.

— Погляньте! — пролунав з темряви голос Дайсона. — Погляньте сюди! Ми з другом проходили тут три хвилини тому, і ось на що натрапили.

Полісмен посвітив ліхтариком на темну фігуру і скрикнув.

— Хай йому біс! Та цього чоловіка вбили, — сказав він. — Бідолашний лежить у калюжі крові, вона стікає в канаву. І з усього видно, що загинув він не так давно. О! А ось і рана! На шиї.

Дайсон нахилився над тілом. Перед ним лежав небідний джентльмен, вбраний у добротний, гарно скроєний одяг На охайних бакенбардах почала сріблитися сивина. Ще близько години тому він міг бути десь на сорок шостому році життя. З кишені його жилету звисав вишуканий золотий годинник. А на шиї, між підборіддям та вухом, зяяла глибока рівна рана, на краях якої запеклася кров, контрастуючи зі смертельною блідизною його щік.

Дайсон випростався, зацікавлено оглянувшись навсібіч. Мертвий чоловік лежав поперек тротуару, головою до стіни, кров із рани цівкою біта у стічну канаву, утворивши, як зауважив полісмен, вже цілу калюжку. Надійшло ще двоє полісменів, почала збиратися юрба з мешканців довколишніх кварталів, й офіцери робили все можливе, аби втримувати роззяв поодаль від місця події. То тут, то там зблискували ліхтарики полісменів, що намагалися відшукати бодай якісь речові докази, і в світлі одного з них Дайсон помітив на дорозі якийсь предмет, звернувши на нього увагу полісмена, що стояв найближче до нього.

— Погляньте-но, Філіпсе, — сказав він, коли полісмен узяв той предмет до рук. — Скидається на те, що це щось із вашої парафії!

Полісмен тримав у руках темний кремнієвий камінь з широким вістрям, що виблискував, як обсидіан, і своєю формою дуже нагадував тесло. Один його кінець, схожий на руків'я, був шорсткуватий, на протилежному, гострому, густо запеклася кров, а сам камінь був заледве п'ять дюймів завдовжки.

— Що це, Філіпсе? — запитав Дайсон, і Філіпс уважно придивився.

— Дуже давній кремнієвий ніж, — відповів той. — Йому близько десяти тисяч років. Точно такий самий було знайдено поблизу Абурі, у Вілтширі, й усі експерти погодилися з таким визначенням його віку.

Полісмен приголомшено дивився на Філіпса, що був не менш за нього вражений власними словами. Та Дайсон не зважав на них. Інспектор, який щойно підійшов, слухаючи деталі справи, підніс ліхтарик до голови мертвого чоловіка. А Дайсон тим часом з величезною цікавістю дивився на щось, що він побачив трохи вище на стіні, біля якої лежав покійник. Там червоною крейдою було виведено кілька якихось карлючок.

— Кепські справи, — врешті мовив інспектор. — Хтось знає цього чоловіка?

З натовпу вийшов чоловік.

— Я знаю, — сказав він, — це сер Томас Вівіан, відомий лікар. Близько півроку тому я лежав у клініці, а він іноді до мене навідувався. Він був дуже доброю людиною.

— Господи! — скрикнув інспектор.—А справи таки дуже кепські. Тому що сер Томас Вівіан лікує королівську родину. А в його кишені лежить годинник, що коштує сотню гіней, тому це точно не пограбування.

Дайсон з Фіпіпсом пред'явили правоохоронцям свої документи й пішли геть, ледь протискуючись крізь натовп, що невпинно розростався. Провулок, де досі не було жодної живої душі, тепер кишів зацікавленим людом, повнився плітками й чутками — що далі, то страшнішими — та вигуками офіцерів поліції. Двоє чоловіків, що врешті вихопилися з цієї товкотнечі, жваво покрокували вулицею і хвилин двадцять йшли мовчки, не зронивши жодного слова.