Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Філіпсе, — мовив Дайсон, коли вони вийшли на маленьку, але жваву вуличку, дуже чисту й яскраво освітлену, — Філіпсе, я хочу попросити у вас вибачення. Мені не варто було так говорити. То був злий жарт, — продовжив він гарячково, — я обрав дуже недоречну тему, щоб посміятися. У мене таке відчуття, ніби я розбудив якогось злого духа.

— Заради Бога, замовкніть, — сказав Філіпс, з очевидним зусиллям тамуючи страх. — Тоді, у мене в кімнаті, ви сказали правду. Первісна людина, як ви кажете, все ще ходить по землі, скрадаючись тими самими вулицями, що й ми, і вбиваючи лише для того, аби вдовольнити жадобу крові.

— Я зайду до вас ненадовго, — сказав Дайсон, коли вони дійшли до Ред-Лайон-Сквер, — хочу у вас дещо запитати. В будь-якому разі, гадаю, нам нема чого приховувати один від одного.

Філіпс похмуро кивнув, і вони піднялися до його помешкання, де у тьмяному світлі ліхтарів, що проникало знадвору, все набуло нечітких обрисів.

Запаливши свічку, двоє приятелів сіли один навпроти одного, і Дайсон заговорив.

— Ви, мабуть, — почав він, — не помітили, що я був прикипів поглядом до стіни якраз над тим місцем, де лежала голова покійника. Ліхтар у руках інспектора відкидав яскраве світло на стіну, і я вгледів там щось дуже дивне, тому підійшов ближче та придивився уважніше. Я побачив, що на стіні хтось намалював червоною крейдою контури руки — людської руки. Мене здивувало дивне положення пальців. Щось на кшталт цього. — Він схопив олівець та папір, нашвидкуруч зробив якийсь начерк і передав його Філіпсу. На аркуші був приблизно зображений тильний бік руки зі щільно стиснутими пальцями, кінчик великого пальця стирчав між вказівним і середнім, ніби вказуючи на щось унизу. — Саме так це виглядало, — сказав Дайсон і помітив, як обличчя Філіпса ще більше зблідло. — Великий палець немов вказував на тіло. Рука виглядала майже як справжня, а внизу була невеличка відмітка з крейдяного кришива, наче хтось почав щось малювати і розкришив у руках крейду. Я побачив на землі її шматочок. Але що б це могло означати?

— Це страшний прадавній знак, — відповів Філіпс, — один із найжахливіших знаків, пов'язаних з теорією злого ока. Ним досі користуються в Італії, і про нього, поза сумнівом, знають віками. Це один з пережитків, що дійшов до наших днів. Він походить з того ж чорного болота, з якого постала й людина.

Дайсон узяв свого капелюха, збираючись іти.

— Жарти жартами, та я гадаю, — сказав він, — що дотримався своєї обіцянки, і ми все ж таки вийшли на гарячий слід, як я й казав. Видається, я й справді показав вам первісну людину чи, принаймні, її діяння.

II Пригода з листом

Приблизно через місяць після дивного й загадкового вбивства сера Томаса Вівіана, всесвітньо відомого та шанованого фахівця з недуг серця, містер Дайсон знову завітав до свого приятеля містера Філіпса, що, на диво, не був, як завше, глибоко занурений у виснажливі наукові дослідження, а, відпочиваючи, сидів у м'якому кріслі. Він сердечно привітав Дайсона.

— Дуже радий, що ви завітали, — почав він. — Я вже думав сам до вас навідатися. Щодо тієї справи у мене більше не залишилося й тіні сумніву.

— Ви про справу сера Томаса Вівіана?

— О, ні, аж ніяк. Я мав на увазі ту дилему з рибальськими гачками. Між нами кажучи, я був тоді надто впевнений у своїй правоті, але відтоді з'явилося кілька інших фактів. Вчора я отримав листа від відомого члена Королівського наукового товариства, в якому він гарненько розклав усе по поличках. І от я думаю, чим би мені тепер зайнятися: наскільки мені відомо, багато роботи чекає у царині так званих написів, що не піддаються розшифруванню.

— Мені подобається напрям ваших майбутніх досліджень, — сказав Дайсон. — Гадаю, він надзвичайно перспективний. А поки що скажіть-но мені, чи не вважаєте ви, що справа сера Томаса Вівіана огорнута якоюсь таємницею.

— Навряд чи. Того вечора я дав слабину, дозволивши страху охопити мене. Але для усіх тих фактів можна, безумовно, знайти прості пояснення.

— Справді? І які саме?

— Що ж, припускаю, що свого часу Вівіан втрапив у якусь пригоду, яка йому не робить честі, і тепер його вбив якийсь мстивий італієць, якому він перейшов дорогу.

— Чому саме італієць?

— Через намальовану руку, знак mano in fica[75]. Таким жестом нині послуговуються лише італійці. Тому, як бачите, те, що видавалося неясним, насправді проливає світло на цю справу.

— Так, і справді. А що ви скажете про кремнієвий ніж?

— Тут теж усе дуже просто. Чоловік знайшов того ножа в Італії або, можливо, вкрав його в якомусь музеї. Ідіть шляхом найменшого опору, мій любий друже, і ви побачите, що немає потреби витягувати примітивну людину з місця її вічного спочинку під пагорбами.

— У ваших словах, звісно, є сенс, — сказав Дайсон. — То, якщо я вас правильно зрозумів, ви вважаєте, що той ваш італієць, порішивши Вівіана, люб'язно намалював крейдою руку як підказку для Скотленд-Ярду?