Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Тривалий час йому не таланило, і він тремтів від думки, що «чорне небо» може ховатися у скромному усамітненні Пекхему чи, можливо, таїтися в далекому Вілпесдені. Але тут йому на допомогу прийшов один неймовірний випадок, на який він покладав великі надії. Надворі був похмурий дощовий вечір з різкими поривами вітру, що віщував наближення зими, і Дайсон, опинившись на вузенькій вуличці неподалік від Ґрейз-Інн-Роуд, зайшов у гидкий паб, де замовив пінту пива і на мить забув про свої клопоти, думаючи про свист вітру між черепичними дахами та сичання дощу в мороці ночі. У забігайлівці зібралася звична компанія: неохайно вбрані жінки та чоловіки у вичовганому темному одязі з лиснючими плямами; одні щось тихо обговорювали, інші без кінця і краю сперечалися, а кілька п'яничок, що боязко стояли поодаль, з насолодою цмулили зі своїх склянок спиртне, і навколо витав смердючий та їдкий запах дешевого пійла. Дайсон чудувався з тих веселощів, що панували серед відвідувачів пабу, коли це раптом почув чийсь голос із сильним акцентом. Двостулкові двері розчахнулися, і до приміщення увійшла, похитуючись, жінка середнього віку. Наблизившись до бару, вона схопилася за край стійки, наче опинилася на палубі корабля під час сильного шторму. Дайсон уважно подивився на неї як на яскраву представницю її класу. Вона була вбрана в доволі пристойну чорну сукню і мала при собі чорну сумочку з дещо потертої шкіри, а факт її сп'яніння не викликав жодних сумнівів так само, як і його високий ступінь. Похитуючись, жінка стояла біля бару, вхопившись за його стійку, і було очевидно, що тільки так вона могла втримувати рівновагу. А коли вона хриплим голосом зажадала від бармена, щоб він налив їй, той, несхвально на неї зиркнувши, заперечливо похитав головою. Жінка кинула на нього лютий погляд і вмить перетворилася на фурію з налитими кров'ю очима, виливаючи на нього потоки прокльонів і лайок, що коренилися в давньоанглійському лихослів'ї.

— Забирайтеся звідси, — сказав чоловік, — заткніть пельку і вимітайтеся, інакше я викличу поліцію.

— Поліцію! Ах, ти... — репетувала жінка, — я... що ж, зараз я дам привід викликати поліцію! — І, миттю сягнувши рукою в сумочку, вона витягла звідти якийсь предмет і несамовито пожбурила його бармену в голову.

Чоловік пригнувся, і в нього над головою щось пролетіло, розбивши на друзки пляшку, тимчасом як жінка, заливаючись гучним реготом, кинулась до дверей, і вже за мить з вулиці долинув швидкий стукіт підборів по мокрій бруківці.

Бармен із жалем оглянувся довкола.

— Марно її наздоганяти, — сказав він, — і, боюся, те, що вона кинула, не відшкодує вартості розбитої пляшки віскі. — Він розгріб скалки, витягнув звідти щось темне, схоже на тесаний камінь, і, піднісши його до обличчя, почав уважно розглядати.

— Цікава штука, — сказав він. — Можливо, хтось із джентльменів бажає її придбати?

Та відвідувачі й вусом не повели на увесь той рейвах, втупившись у свої кухлі. На якусь мить вони відірвали від них погляди, з підозрою кинувши оком на розбиту пляшку, а тоді знову повернулися до таємних перемовин та гучних сварок, а боязкі самітники присмокталися до своїх келихів, насолоджуючись смердючим запахом алкоголю.

Дайсон мигцем глянув на річ у руках бармена.

— Ви не заперечуватимете, якщо я гляну? — запитав він. — Яка вигадлива старовинна річ, чи не так?

Це був чорний прямокутний камінь завдовжки близько чотирьох дюймів і двох з половиною завширшки. Взявши його до рук, Дайсон радше відчув, ніж зрозумів, що він торкнувся чогось священного. На поверхні каменя виднілося щось схоже на різьблення і знак, від якого у Дайсона закалатало серце.

— Я не проти його придбати, — він тихо мовив. — Двох шилінгів буде достатньо?

— П'ятдесят центів, — сказав чоловік, і на тому домовилися.

Дайсон осушив свій кухоль пива, що виявилося доволі смачним, запалив люльку і, посидівши трохи, неквапом пішов із пабу. Діставшись свого помешкання, він замкнув двері й поклав камінь у себе на столі, а тоді вмостився в кріслі, сповнений рішучості, як військо у шанцях, що взяло в облогу місто. Перед ним, у тьмяному світлі свічки, лежав камінь, придивившись до якого, Дайсон спочатку побачив знак руки із затиснутим великим пальцем між вказівним та середнім. Він був чітко вирізьблений на тьмяній чорній поверхні каменя, і великий палець вказував на щось унизу.

— Це просто візерунок, — сказав Дайсон до себе, — можливо, символічний орнамент, але точно не напис чи символ колись мовлених слів. Рука вказувала на вервечку фантастичних візерунків, завитків та закарлючок з найдосконаліших і найтонших ліній, розташованих на певній відстані одне від одного на поверхні каменя. Значки були надзвичайно заплутані й, схоже, викарбувані без якоїсь систематичності, як відбиток великого пальця на віконній шибці.