Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Знаєте, Філіпсе, — мовив Дайсон, спокійно походжаючи по кімнаті, — я розповім вам, як я працюю. Я користуюся теорією неймовірності. Не чули про таку? Зараз поясню. Уявімо, що я стою на сходах собору Святого Павла і виглядаю сліпого чоловіка, що кульгає на ліву ногу. Навряд чи я побачу ту людину, чекаючи на неї годину. Якщо я чекатиму дві години, шанси збільшаться, але не суттєво, та й цілий день вичікувань теж навряд чи приведе до успіху. Але якщо я стоятиму на тому самому місці день за днем, тиждень за тижнем, неймовірність такої зустрічі буде постійно знижуватися, з кожним днем стаючи все меншою. Адже дві непаралельні лінії, поступово зближуючись, врешті перетнуться, і тоді неймовірність збігу цілком зникне. Саме так я натрапив на чорний камінь. Я спирався на теорію неймовірності. Це — єдиний науковий принцип, який, наскільки мені відомо, дозволяє людині знайти незнайомця з-поміж п'яти мільйонів людей.

— І таким методом ви збираєтеся знайти тлумача напису на чорній плитці?

— Звісно.

— І вбивцю сера Томаса Вівіана?

— Так, я маю сподівання саме в такий спосіб відшукати людину, причетну до смерті сера Томаса Вівіана.

Решту вечора, коли Філіпс пішов, Дайсон присвятив прогулянці вулицями міста, а опісля, коли вже зовсім стемніло, він повернувся до літературних потуг чи то пак «погоні за словом», як він полюбляв казати. Наступного ранку він знову зайняв свій пост біля вікна. Йому приносили їжу просто сюди, і він їв, не відводячи очей від вулиці. Цілісінький день він видивлявся, вряди-годи з необхідності відриваючись від цього захопливого заняття, і лише з настанням сутінків, коли всі віконниці було зачинено, а «бідний художник» безжалісно стирав свої творіння, коли загорялися вуличні ліхтарі, розганяючи морок, він залишав свої позиції. День за днем продовжувалося це невпинне споглядання вулиці, аж хазяйка помешкання занепокоїлася, обурюючись такою безрезультатною впертістю свого квартиранта.

Та нарешті одного вечора, коли гра світла й тіні лише починалася, а чисте безхмарне небо потроху тьмяніло, настав довгоочікуваний момент. Зі східного кінця Ґрейт-Рассел-стріт тротуаром повільно сунув бородатий згорблений чоловік середніх літ із сивиною на скронях. Проходячи повз, він поглянув на музей, а тоді мимохідь кинув погляд на творіння «бідного художника» і на самого митця, що сидів поряд із капелюхом у руці. На якусь мить бородань зупинився, злегка похитуючись туди-сюди, ніби над чимось розмірковував, і Дайсон помітив, як міцно чоловік стиснув кулаки, як дрож пробігла його спиною, а частину обличчя, яку було видно Дайсону, пересмикнуло, і воно скривилося, здавалося, від невимовного болю, наче перед нападом епілепсії. Дайсон схопив м'якого капелюха і, рвучко відчинивши двері, кинувся сходами вниз.

Коли він вибіг на вулицю, чоловік, який ще мить тому був такий схвильований, крутнувся навколо своєї осі і, незважаючи на симптоми невідворотного нападу епілепсії, стрімголов помчав у напрямку Блумсбері-сквер, цілком протилежному його попередньому напрямку. Дайсон підійшов до тротуарного художника і дав йому кілька монет, стиха сказавши: «Вам більше не потрібно знову це малювати».

Він повернувся й неспішно покрокував вулицею у протилежний від втікача бік. Тож відстань між Дайсоном та згорбленим чоловіком невпинно зростала.

V Історія скарбниці

— Існує безліч причин, чому я запропонував зустрітись у вашому помешканні, а не в мене вдома. Думаю, йому комфортніше почуватися на нейтральній території.

— Зізнаюся вам, Дайсоне, — сказав Філіпс, — попри те, що мене просто розриває від нетерпіння, та водночас я відчуваю якусь тривогу. Вам відома моя позиція: мене цікавлять лише факти, матеріалізм, якщо вам завгодно, у своєму чистому вигляді. Але у справі Вівіана є щось, через що мені трохи неспокійно на душі. Як вам вдалося вмовити цього чоловіка сюди прийти?

— Він дещо перебільшує мої можливості. Пригадуєте, що я вам казав про теорію неймовірності? Коли вона таки спрацьовує, результати приголомшують тих, хто не втаємничений у неї. Годинник вибив восьму, чи не так? А ось і дзвінок у двері.

Вони почули на сходах кроки, за мить відчинилися двері, і до кімнати увійшов сутулий чоловік середніх літ, з бородою і густою сивиною на скронях. Філіпс уважно подивився на нього, зауваживши в рисах його обличчя ледь тамований страх.

— Проходьте, містере Селбі, — запросив Дайсон. — Знайомтеся, це — містер Філіпс, мій близький друг, і сьогодні він приймає нас у себе вдома. Може, чогось бажаєте? Ні? В такому разі послухаємо вашу, я переконаний, неймовірну історію.

Чоловік заговорив глухим, тремтливим голосом, а застиглий погляд очей, що жодного разу не змигнули, здавалося, був спрямований на щось жахливе, що стояло перед ним день і ніч і стоятиме до його скону.