Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

«Я знайшла цю книжку (з таких слів починався рукопис) в шухляді старого комода, що стоїть на сходовому майданчику. День тоді видався дощовим, і я не могла вийти з дому на прогулянку, тож увечері запалила свічку і почала копатись у комоді. Майже всі шухляди були вщерть забиті старими сукнями, але одна з маленьких шухляд виявилася порожньою, в глибині якої, на самому дні, я й знайшла цей записник. Я давно хотіла мати саме такий, а тому взяла його для своїх записів. Він повний таємниць. У мене є чимало книжечок, яким я звіряю свої таємниці, і всі вони заховані в надійному місці, а тут я маю намір записати багато давніх таємниць і кілька нових теж. Однак є й такі, які мені взагалі не варто занотовувати. Я не зазначатиму справжніх дат — днів і місяців, про які я пізналася рік тому, і не скажу, як виводити руни Акло чи писати хіоською мовою, ані як малювати великі красиві Кола, чи як грати в ігри Мао та співати пісні вождів. Звісно, я можу про все те в загальних рисах написати, але я з певних причин не згадуватиму, як саме це робити. І я не скажу, хто такі німфи чи дхоли, чи джило, та що означають вули. Це — найтаємніші таємниці, і я тішуся, коли пригадую, що все це мені відомо і що я володію скількома чудовими секретами. Але існують деякі речі, які я називаю найтаємнішими таємницями всіх таємниць, про які я навіть думати не смію, хіба що коли залишаюся наодинці із собою: тоді я заплющую очі, притискаю до них долоні й пошепки промовляю слово — і з'являється Алала. Я роблю це лише вночі у себе в кімнаті чи в заповідних лісах, але не скажу, в яких саме, оскільки це — таємні ліси. Є ще обряди, кожен з яких важливий, але деякі приємніше споглядати, ніж інші — Білі обряди, Зелені та Багряні. Багряні обряди найкращі, але існує лише одна місцина, де їх можна належним чином здійснювати, хоча я здатна відтворювати їх в інших місцях. Окрім цього, я ще вмію виконувати танці і Комедію, яку я іноді показувала іншим, а вони нічого в тому не тямили. Вперше про все це я дізналася ще в ранньому дитинстві.

Коли я була зовсім маленькою, а моя матінка — живою, я пам'ятала все, що було до того, лишень у мене в голові все перемішалося. Та, пригадую, у п'ятирічному чи шестирічному віці я часто чула, як про мене говорять, думаючи, ніби я нічого не розумію. Говорили, якою дивною я була за рік чи два до того, і що няня просила мою матір, аби вона підійшла і послухала, як я сама із собою розмовляю, а я казала слова, яких ніхто не годен був зрозуміти. Я розмовляла мовою Key, з якої зараз пам'ятаю лишень дрібку слів, адже тоді я ще лежала у колисці, коли приходили маленькі білолиці істоти й дивилися на мене. Вони говорили зі мною, і я вивчила їхню мову. Ті істоти розповідали про величне біле місце, де вони жили, де трава й дерева були білі, де білі пагорби верхівкою сягали самого місяця і де віяв холодний білий вітер. Часто після таких розмов мені снилося це місце, але, коли я була ще зовсім маленька, обличчя перестали з'являтися. Та коли мені виповнилося п'ять років, трапилося дещо дивовижне. Моя няня несла мене на плечах — ми йшли через кукурудзяне поле, день тоді видався дуже спекотний. Потім ми пішли до стежини, що завертала до лісу, а слідом за нами подався якийсь високий чоловік і йшов доти, доки ми дісталися до глибокого темного озерця. Няня посадовила мене на м'який мох під деревом і мовила до чоловіка: „їй ще рано туди спускатися“.

Тож вони залишили мене під деревом, де я сиділа й дивилася на озерце, аж тут з води і лісу вийшло двоє прекрасних білолицих людей, що почали забавлятися, танцювати і співати. Із шкірою кремово-білого кольору, вони скидалися на ті старовинні фігурки зі слонової кістки, що стоять у нашій вітальні. Одна була красивою леді з добрими чорними очима, сумним обличчям і довгим чорним волоссям. Вона якось дивно й сумно усміхалася чоловікові, що, сміючись, ганявся за нею. Удвох вони забавлялися й танцювали довкруж озерця, стиха щось наспівуючи, доки я не поринула в сон. Повернувшись, няня розбудила мене. Вона мені здалася чимось схожою на білу леді, про яку я їй розповіла, запитавши, чому в неї такий дивний вигляд. Няня страшенно розхвилювалася й здавалася дуже наляканою, аж змертвіла на виду. Вона посадила мене на траву і довго й пильно на мене дивилася, і я бачила, як вона вся тремтить. Трохи заспокоївшись, няня сказала, що все те мені просто наснилось, але я знала, що це було насправді. Тоді вона взяла з мене слово нікому про бачене не розповідати, а якщо я бодай словом комусь прохоплюся, мене вкинуть до чорної ями. Я, на відміну від няні, ніскілечки не злякалася. Я не могла забути про той день, бо варто мені було залишитися наодинці й у цілковитій тиші заплющити очі, як вони знову з'являлися перед моїм внутрішнім поглядом, ледь помітні й далекі, але від того не менш дивовижні. У моїй пам'яті зринали невеличкі фрагменти тієї пісні, що линула з їхніх уст, але я не в змозі була її заспівати.