Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— І так, і ні. Досі вона з нею не надто приязно обходилася. Коли хлопець вперше привів Еліс познайомитися з його матір'ю — а це було в березні, — дівчина повернулася звідти вся в сльозах. Вона мені сама про це розповіла, а ще вона сказала, що більше не хоче бачити старої місіс Маррі. Я їй відповіла, що не можу її за це винити, якщо вона, звісно, не згущує фарби.

— Чому? Через що вона плакала?

— Схоже, стара леді, що живе в маленькій хатині на якісь глухій вуличці в Патні, поводилася так гордовито, що ледве вшанувала їх декількома фразами. Вона найняла на один день якесь дівча з родини, що жила неподалік, і вдягла її так, неначе та працює в неї служницею. Еліс казала, що дурнішого за те, як та манюня відчиняла двері, вона не бачила: вдягнена в чорну сукенку, з білим чепчиком на голові та у фартушку, вона ледь могла дати раду з клямкою. Джордж (так звуть юнака) сказав Еліс, що будинок його матері не такий уже й великий, але додав, що кухня в неї затишна, хоч і дуже простенька та старомодна. Та замість того, щоб провести їх до тієї кухні й запропонувати сісти біля пічки на бамбетлі, який вони привезли із села, та дитина спитала, як їх відрекомендувати (ти коли-небудь чув щось безглуздіше?) і провела до вбогої віталеньки, де стара місіс Маррі сиділа — «чистісінько тобі герцогиня» — біля каміна, прикрашеного кольоровим папером, а в самій кімнаті було так холодно, що зуб на зуб не попадав. Вона трималася з погордою і ледь мовила до Вліс кілька слів.

— Це, мабуть, не дуже приємно.

— Ох, бідолашній дівчині було непереливки. Стара привітала її такими словами: «Дуже приємно з вами познайомитися, місс Ділл. Я знаю так мало людей, що працюють прислугою». Еліс чудово імітувала її зарозумілу манеру розмовляти, але я так не вмію. Тоді господиня перейшла до розповідей про свою родину, що п'ять століть займалася землеробством на власній землі — яка ж то нудота! Ще раніше Джордж посвятив Еліс у свою фамільну історію: в них був невеличкий будинок із садом і дві ділянки землі десь у Ессексі, а та стара жінка говорила про них так, наче вони були сільським дворянством, і вихвалялася знайомством з пастором на ім'я доктор Хтось, що часто до них навідувався, сквайром на ім'я Хтось Інший, що також постійно їх провідував, хоча, швидше за все, вони ходили до них просто з люб'язності. Еліс сказала мені, що ледве стримувалася, аби не розсміятися місіс Маррі в лице, адже її залицяльник розказав їй про те, яким був той дім з куцим обійстям і як шляхетно було з боку сквайра викупити його після того, як старий Маррі помер, бо Джордж ще був зовсім маленький, а його матір була не в змозі давати лад господарству. Але стара жінка настільки «перебирала через край», як ти полюбляєш казати, що молодикові ставало все більш ніяково, особливо коли та завела розмову про шлюб між рівнею і про те, що вона знала бідолашних молодиків, які одружилися на жінках з нижчого соціального класу, поглядаючи при цьому на Еліс. А тоді трапилося дещо дуже кумедне: Еліс помітила, як Джордж якось розгублено роззирається довкола, наче не може чогось збагнути. Врешті-решт він не витримав і запитав свою матір, чи не купила вона часом у сусідів якихось декоративних оздоб, оскільки пригадує, що ті дві вази із зеленого стояли на камінній полиці у місіс Елліс, а пластикові квіти він бачив у місіс Терві. Місіс Маррі зупинила його сердитим поглядом і навіть «випадково» скинула зі столу кілька книжок, які він кинувся піднімати. Але Еліс уже зрозуміла, що його матір позичає речі у своїх сусідів, достоту так само, як вона позичила мале дівча, лише для того, аби набути шляхетного вигляду. Опісля вони пили чай — підфарбовану воду, як назвала цей напій Еліс, — з тонюсінькими скибками хліба з іще тоншим шаром масла та несмачними заморськими тістечками зі швейцарської крамнички на Гай-стріт, які, за словами Еліс, були з прокислим кремом і мали присмак прогірклого жиру. А тоді місіс Маррі знову почала вихвалятися своєю родиною, зневажливо звертаючись до Еліс, аж поки дівчина покинула той дім, украй розгнівана та ображена. Воно й не дивно, правда?

— Безумовно, це звучить не дуже приємно, — погодився Дарнелл, мрійливо дивлячись на свою дружину. Він не дуже уважно вникав у слова Мері, але йому подобалося слухати її голос, що лунав для нього чарівною мелодією, викликаючи в уяві видиво казкового світу.

— А матір того хлопця завжди так себе поводить? — запитав він після довгої паузи, жадаючи, аби музика голосу дружини й далі лунала в його вухах.