Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Розумієш, кілька разів, коли вони з чоловіком виходили на прогулянку, її тривожив свист, що неначе всюди їх супроводжував. Ти ж знаєш, що в Барнеті є чудові місця для прогулянок, а особливо в полях поблизу Тоттериджа, де дядько з тіткою любили гуляти погідними недільними вечорами. Звісно, вона й раніше чула той свист, але тоді це справило на неї гнітюче враження — вона тижнями не могла склепити очей.

— Свист? — перепитав Дарнелл. — Я щось не дуже розумію. Чому її налякав якийсь свист?

— Я тобі скажу чому. Вперше вона почула його одної травневої неділі ще минулого року. Тітці здалося, що за кілька тижнів до того за ними стежили, проте вона нічого не бачила й не чула, окрім якогось потріскування в огорожі. Та саме тієї неділі заледве вони вийшли на поле, як почули якийсь приглушений свист, але не звернула на це уваги, бо яке їй та її чоловіку було до того діло? Однак коли вони рушили далі, знову почули той свист, він лунав знову і знову, протягом усієї прогулянки, аж їй стало не по собі, тому що вона не знала, ані звідки долинав цей свист, ані хто свистів і навіщо. Вибравшись з поля на стежку, дядько сказав, що у нього трохи паморочиться голова і він хоче ковтнути трохи бренді в «Тьорпінз Гед» — невеличкому барі неподалік. Тітонька глянула на нього й зауважила, що дядькове обличчя стало бордовим — це було більше схоже на приплив крові до мозку, ніж на запаморочення, коли шкіра людини набуває зеленаво-блідого відтінку. Та вона нічого не сказала, подумавши, що в дядька така особлива манера мліти, адже в нього завжди все не як у людей. Тож вона просто лишилася чекати на дорозі, а він почимчикував до бару. Тітка каже, що буцімто бачила невисоку постать, яка випірнула з темряви й прокралася за дядьком, але вона в цьому не впевнена. Коли дядько вийшов, його лице було вже не бордовим, а лише трохи червоним, і він сказав, що почувається набагато краще. Вони мовчки пішли додому, не перекинувшись по дорозі бодай словом. Розумієш, дядько зовсім не згадував про свист, а тітка була така налякана, що не сміла нічого казати, бо боялася, що їх обох пристрелять.

Вона намагалася викинути цю пригоду з голови, аж раптом через два тижні по тому знову все повторилося. Цього разу тітка набралася духу і запитала в дядька, що б це могло бути. І що ти думаєш, він їй відповів? «Пташки, любонько, пташки». Звісно, тітка відповіла йому, що жодна пташка не видає таких звуків: облудних, непристойних і переривчастих. На це він сказав, що багато рідкісних птахів живуть у Північному Міддлсексі та Гертфордширі. «Дурниці, Роберте, — мовила тітка, — як ти можеш таке говорити, якщо той свист переслідував нас усю дорогу, близько милі, а то й більше?» Дядько відповів, що деяких птахів так вабить до людей, що вони іноді можуть і не одну милю пролетіти услід за ними. Він сказав, що читав про одну таку пташку в журналі про подорожі. І знаєш що? Коли вони дісталися додому, він і справді показав їй ту статтю в «Гертфордширському натуралісті», якого вони позичили у свого приятеля. Там ішлося про рідкісних птахів з чудернацькими назвами, що живуть в навколишній місцевості; тітонька каже, що ніколи про таких навіть не чула, а у дядька вистачило зухвалості припустити, що це — морський побережник, про якого в журналі було написано, що він видає «низькі, пронизливі звуки, що часто повторюються». А потім він дістав із шафи книжку «Сибірські подорожі» і показав їй місце, де йшлося про одного чоловіка, за яким у лісі цілісінький день літала якась пташка. Тітка Меріан каже, що це її найбільше дратувало — він думав, що зможе її перехитрити, перекручуючи зміст цих книжок як йому заманеться. Але тоді, на прогулянці, вона ніяк не могла зрозуміти, що він мав на увазі, говорячи про птахів так безладно й по-дурному — це так на нього не схоже, і вони йшли далі, а вслід за ними лунав цей жахливий свист. Тітка швидко йшла, дивлячись просто перед себе і почуваючись більш роздратованою та засмученою, ніж переляканою. Коли вони дісталися до кінця поля, тітка зупинилася перед хвірткою, озирнулася, але — подумати тільки! — дядько Роберт зник! Вона пополотніла зі страху, припустивши, що той свист якимось чином пов'язаний із зникненням дядька, і вирішила, що того, мабуть, викрали. Вона несамовито закричала: «Роберте!», аж тут дядько повільно, наче нічого й не трапилося, вийшов з-за рогу, тримаючи щось у руці. Він сказав, що побачив квіти, повз які не міг пройти, і коли тітка розгледіла у нього в руках вирвану з коренем кульбабу, їй здалося, що вона божеволіє.