Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Silet per diem universus, пес sine horrore sécrétas est; lucet noctamis ignibus, chorus Aegipanum undique personatar: audiuntar et cantas tibiarum, et tinnitus cymbalorum per oram maritimam[14].

На третій сторінці був малюнок, побачивши який, Вільєр здригнувся і глянув на Остіна. Той неуважливо дивився у вікно. Вільєр перегортав сторінку за сторінкою, несамохіть поглинутий жахливою Вальпурґієвою ніччю зла, дивного бісівського зла, яку покійний художник зобразив у важких чорно-білих тонах. Постаті фавнів, сатирів та агіпанів витанцьовували у нього перед очима, танці у темних хащах, танці на вершинах гір, сцени на безлюдних берегах, сцени у зелених долинах, біля скель та посеред пустелі — світ, від якого людська душа зіщулювалась і з жахом здригалася. Вільєр прогорнув решту сторінок. Він уже вдосталь надивився, але коли хотів відкласти альбом, його увагу привернув останній малюнок.

— Остіне!

— Так?

— Ви знаєте, хто це?

Він показав на обличчя жінки, що самотою красувалося на білосніжному папері.

— Чи я її знаю? Ні, звісно, що ні.

— А я знаю.

— І хто ж це?

— Це — місіс Герберт.

— Ви впевнені?

— Ще б пак. Бідолашний Мейрік! Він став черговим розділом в її історії.

— Але що ви думаєте про ці малюнки?

— Вони жаскі. Покладіть цей альбом назад у скриню, Остіне. Хоча на вашому місці я б ліпше його спалив. Він — не найкращий товариш, навіть якщо лежить у скрині під замком.

— Так, ці малюнки доволі незвичні. Та мені цікаво, який зв'язок може бути між Мейріком та місіс Герберт, або, інакше кажучи, що пов'язує її з цими малюнками?

— Хтозна. Ймовірно, що на цьому справа й закінчується, і ми більше не дізнаємось жодних подробиць, та особисто я вважаю, що ця Хелен Воан чи то місіс Герберт — це лише початок. Вона повернеться до Лондона, Остіне. Запам'ятайте мої слова, вона неодмінно повернеться, і ми ще почуємо про неї, але сумніваюся, що ті новини будуть добрими.

VI. Самогубства

Лорд Арджентайн був улюбленцем лондонського товариства. До двадцяти років багатства він не нажив і хоча й носив ім'я знаменитої родини, змушений був заробляти собі на хліб як умів. Навіть найавантюрніші кредитори не дали б йому і п'ятдесяти фунтів, якби він не поміняв своє ім'я на титул, а свою бідність — на великі статки. Його батько був дуже доброю людиною і міг забезпечити безбідне життя бодай одного із спадкоємців, але син, навіть якби й корився йому, навряд чи успадкував би так багато, тим паче, що його душа не лежала до духівництва. Тож він постав перед світом не в найкращих обладунках — у мантії бакалавра та з мізками онука наймолодшого сина, однак і за таких умов він умудрився вести гідну боротьбу. У свої двадцять п'ять містер Чарльз Обернон усе ще вважав себе людиною, що бореться та воює зі світом; із семи родичів, які відділяли його від високого статусу його родини, залишилося тільки троє. Хоча цим трьом і добре велося, та ніхто не застрахований від зулуського ассегая[15] чи черевного тифу, тож одного ранку Обернон прокинувся лордом Арджентайном, тридцятирічним чоловіком, який зіткнувся з труднощами існування і в нерівному бою переміг їх. Його це страшенно тішило, і він вирішив, що багатство повинно бути таким самим приємним, якою завжди була для нього бідність. Після недовгих роздумів Арджентайн дійшов висновку, що бенкет, як вишукане мистецтво, був, мабуть, найцікавішим заняттям, доступним пропащому людству, тож його обіди прославилися на увесь Лондон, і всі палко бажали отримати запрошення до його столу. Минуло десять років відтоді, як новоспечений лорд почав давати бенкети, та Арджентайн досі не наситився й наполегливо продовжував насолоджуватися життям, і всі один за одним почали вважати його джерелом радості, іншими словами — найкращим компаньйоном та душею товариства. Тому його раптова і трагічна смерть стала для всіх страшенно гіркою новиною. Люди відмовлялися в це вірити, хоча газета лежала в них перед очима, а вулицями відлунням котилися вигуки про «Таємничу смерть аристократа». В газеті була лише коротка замітка: «Сьогодні зранку, за моторошних обставин, лорда Арджентайна знайшов мертвим його слуга. Згідно з повідомленням, немає сумнівів у тому, що його світлість наклав на себе руки, хоча й не встановлено жодних мотивів для такого вчинку. Покійний аристократ був широковідомий у товаристві та всіма улюблений за свою доброту і розкішну гостинність. Його спадкоємцями стали...» і так далі.