«Не знаю, чи наука могла б скористатися цими коротенькими нотатками, якби вони вийшли друком, але навряд чи. Я ж, безумовно, ніколи не візьму на себе відповідальності за публікацію чи оприлюднення бодай одного написаного тут слова — не лише тому, що я дав клятву тим двом людям, що звірилися мені, а також тому, що подробиці цієї справи надто мерзенні. Мабуть, ретельно все обміркувавши і зваживши всі позитивні й негативні наслідки, одного дня я знищу цей папірець або, принаймні, запечатаю і передам своєму приятелю Д., покладаючись на його право вирішувати, користуватися цим рукописом чи спалити його.
Як і годиться в таких випадках, я зробив усе можливе, щоб пересвідчитися в тому, що мої переживання небезпідставні. Приголомшений, я заледве міг думати, та вже через хвилину переконався, що мій пульс рівний, а я при цілковитій свідомості і мої відчуття мене не підводять. Тоді я спокійно перевів погляд на те, що було переді мною.
Хоча страх і відчуття відрази знову підступили до горла, і мене душив гнильний сморід, я все ж залишався непохитним. Тоді, благословенний чи проклятий — до кінця не впевнений, — я побачив me, що лежало на ліжку, в мене на очах перетворюючись на чорну пляму, схожу на чорнильну ляпку. Шкіра та плоть, м'язи та кістки — міцне людське тіло, яке я вважав незмінним, як адамант, почало плавитися й розчинятися.
Я, звісно, знаю, що під дією зовнішніх чинників тіло може ділитися на окремі частини, та я відмовлявся вірити в те, що бачив. Там була присутня якась внутрішня сила, про яку я нічого не відав і яка спричинила руйнування та перетворення.
А ще я на власні очі побачив, як було створено людину. Я бачив, як оте щось набувало то чоловічих, то жіночих форм, як воно розділялося, а тоді знову з'єднувалося. Тоді я побачив, як тіло прибрало подоби звіра, як той звір перетворювався на людину, побачив, як те, що було на вершині, опустилося до найглибших глибин, на самісіньке дно безодні всього сущого. Основа життя, що творить живу істоту, нікуди не зникала, змінилася лише її зовнішня оболонка.
Світло в кімнаті обернулося чорнотою. Але то була не нічна темрява, коли видно тільки тьмяні обриси предметів, адже я бачив усе чітко, не напружуючи зору. Ні, то була немовби протилежність світла. Довколишні предмети постали перед моїм поглядом без посередництва, якщо так можна сказати, матерії, що формувала їх; це було так, ніби я дивився на призму, в якій світло не розкладається на кольори.
Я дивився на ті перетворення доти, доки на ліжку залишилася лише якась желеподібна речовина. Тоді знову піднялася драбина... [тут почерк нерозбірливий] і в якусь мить я побачив нечіткі обриси Фігури, що постала переді мною, але я її не описуватиму. Символ цієї фігури можна розгледіти в давніх скульптурах і на картинах, що збереглися під потоком лави, але вона надто огидна, щоб говорити про неї... і щойно та жахлива й неймовірна фігура, не то людина, не то звір, набула людської подоби, тоді нарешті настала смерть.
Я, той, хто бачив усе це на власні очі, не без великого страху та глибокої огиди, ставлю тут своє ім'я, відтак заявляю, що все, написане тут, — правда.
Доктор РОБЕРТ МАТЕСОН»
