Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Заждіть хвильку. Сьогодні вранці повітря було напоєне приємною, свіжою прохолодою. Навіть ця похмура вулиця ожила під подувами легенького вітерцю, і мені закортіло прогулятися. Пікаділлі стелилася переді мною чистою, залитою яскравим світлом алеєю, сонце кидало свої промені на екіпажі та тремке листя в парку. Чудовий видався ранок, і люди дивилися на небо й усміхалися, йдучи у справах, чи просто насолоджуючись гарною дниною, і вітер повівав так само безтурботно, як понад запашними лугами. Але в якийсь момент я вибрався з того веселого натовпу і опинився, повільно крокуючи, на тихій, похмурій вулиці, куди, здавалося, не проникали сонячні промені й не завівав вітерець, де поодинокі перехожі тинялися без діла або стовбичили по закутках. Я йшов усе далі й далі, навіть не розуміючи, куди йду чи що тут роблю, не маючи певної мети, але якась невідома сила штовхала мене вперед, змушуючи до пошуків. Тож я повільно, йшов вулицею, аж тут помітив невеличку молочну крамницю, де, на мій подив, продавалася мішанка з усякої всячини: дешеві люльки, тютюн, солодощі, газети, а ще збірки текстів комедійних пісень, і все це було звалено купою на невеликій вітрині. Зненацька мене пройняв холодний трем, давши мені знати, що я знайшов те, що шукав. Я зупинився перед ветхою крамничкою, над дверима якої вже давно вигоріла вивіска, червона цегла двохсотлітньої давності вкрилася кіптявою, а на вікнах лежав грубий шар пилюки та бруду незліченної кількості зим. Я побачив те, по що прийшов. Щоправда, минуло близько п'яти хвилин, перш ніж я заспокоївся і зайшов досередини, де, надавши обличчю байдужого виразу й стримуючи емоції, попросив показати мені цю річ. Але, гадаю, навіть тоді мій голос тремтів, бо старий чолов'яга, що вийшов із заднього приміщення крамниці й безладно метушився серед свого краму, якось дивно позирав на мене, коли зав'язував пакунок з покупкою. Я заплатив суму, яку він мені назвав, і стояв, спершись на прилавок, з дивним небажанням забирати пакунок і йти геть. Я запитав у нього, як іде торгівля, і дізнався, що справи кепські, доходів усе менше. Але раніше, коли ще торгівля не пішла на спад, а це сталося сорок років тому, «якраз перед смертю мого батька», — сказав він, вулиця мала зовсім інший вигляд. Нарешті я вийшов з крамниці і швидко рушив далі. То була направду гнітюча вулиця, і я неабияк зрадів, опинившись знову серед людського тлуму і гамору. Хочете поглянути, що я придбав?

Остін нічого не відповів, але злегка кивнув головою — він і досі був дуже блідим. Вільєр висунув шухляду з бамбукового столика й показав Остіну моток довгої, міцної нової мотузки, зав'язаної на одному кінці в зашморг.

— Це — найкраща конопляна мотузка, — сказав Вільєр, — якщо вірити старому чоловікові, саме так їх скручували у давні часи. Ні дюйма джуту по всій довжині.

Остін міцно стиснув зуби і втупився у Вільєра, все більше полотніючи на обличчі.

— Ви не зробите цього, — нарешті пробурмотів він. — Ви не допустите, щоб на ваших руках була кров іншої людини. Боже мій! — гарячково вигукнув він. — Ви ж не хочете сказати, Вільєре, що вирішили стати катом?

— Ні. Я запропоную їй вибір і залишу Хелен Воан на п'ятнадцять хвилин наодинці з цією мотузкою у зачиненій кімнаті. Коли — якщо — ми зайдемо в кімнату, а її тіло не висітиме в зашморгу, я викличу поліцію. От і все.

— Мені час іти. Я більше не можу тут залишатися. Мені несила це терпіти. На добраніч.

— На добраніч, Остіне.

Двері зачинилися, але за мить знову відчинилися, і на порозі, білий як смерть, стояв Остін.

— Ледь не забув; — сказав він, — у мене також є що вам розказати. Я отримав листа від доктора Гардінга з Буенос-Айреса. Він написав, що лікував Мейріка протягом трьох тижнів перед його смертю.

— А він не сказав, що звело Мейріка в могилу в розквіті літ? Не гарячка ж, правда?

— Ні, його занапастила не гарячка. За словами доктора, його організм дав повний збій, можливо, в результаті сильного шоку. Та він стверджує, що пацієнт нічого не розповідав йому про це, і тому він не міг взятися як слід за його лікування.

— Щось іще?

— Так. Доктор Гардінґ закінчив свого листа словами: «Гадаю, це все, що я можу розповісти вам про вашого бідолашного друга. Він недовго перебував у Буенос-Айресі і мало кого там знав, за винятком однієї жінки, наділеної не найкращими якостями, яка відтоді покинула країну — така собі місіс Воан».

VIII. Фрагменти

[Серед документів знаного лікаря, доктора Роберта Матесона, з Ешлі-стріт, що недалеко від Пікаділлі, який раптово помер від апоплексичного удару на початку 1892 року, було знайдено аркуш паперу з короткими нотатками. Ці нотатки були написані латиною, з багатьма скороченнями, і вочевидь робилися в шаленому поспіху. З величезними труднощами вдалося практично повністю розшифрувати рукопис, але деякі слова так і не піддалися зусиллям фахівців. У правому кутку аркуша була зазначена дата: «XXV лип. 1888». Нижче наведено переклад рукопису доктора Матесона.]