Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Запитуєте, чому? Тому що у мене кров захолола в жилах від виразу його обличчя. Я ніколи не міг навіть уявити, що в людських очах може чаїтися така пекельна суміш почуттів. Я мало не втратив свідомості, глянувши йому у вічі. Я зрозумів, що дивлюся в очі пропащої душі, Остіне, лишилася тільки оболонка людини, всередині якої поселилося пекло. Там незгасним вогнем палахкотіли шалена пристрасть і ненависть, і втрачені надії, і жах немов зривався криком серед ночі, хоч його вуста були міцно стулені. І непроникна темрява відчаю. Я переконаний, що він мене не помітив. Йому не було видно того, на що дивимося ми з вами, але, сподіваюся, нам ніколи не судилося побачити того, що бачив він. Я не знаю, коли він помер. Можливо, через годину чи дві, але тоді, коли я спускався по Ешлі-стріт, чоловік, який зачиняв двері, вже не належав цьому світу. Я дивився в обличчя диявола.

Коли Вільєр закінчив розповідати, у кімнаті повисла тиша. Западали сутінки, і весь шум та гамір, який ще годину тому наповнював вулицю, затих. Наприкінці розповіді Остін схилив голову, затуливши рукою очі.

— Що це все може означати? — врешті запитав він.

— Хто зна, Остіне, хто зна. Справа темна, і, гадаю, нам краще нікому про неї не розповідати, принаймні зараз. Подивимось, чи мені вдасться щось вивідати про той будинок через приватні канали інформації, і якщо я таки до чогось докопаюсь, неодмінно вам повідомлю.

VII. Несподівана зустріч у Сохо

Через три тижні Остін отримав запрошення від Вільєра завітати до нього цього або наступного вечора. Остін не став зволікати і, коли прийшов до нього, то побачив Вільєра на його улюбленому місці біля вікна, поглинутого спогляданням екіпажів, що мчали сонною вулицею. Біля нього стояв бамбуковий столик — дивовижна річ, оздоблена позолотою та вигадливими малюнками, — на якому Лежав невеликий стос паперів, акуратно складених та впорядкованих, як і все інше в кабінеті містера Кларка.

— То що, Вільєре, знайшли щось за останні три тижні?

— Думаю, що так. У мене тут є кілька цікавих записок, а ще одна заява, на яку я хотів би звернути вашу увагу.

— Ці документи мають стосунок до місіс Бомонт? То справді був Крешоу — чоловік, якого ви бачили тієї ночі на порозі будинку на Ешлі-стріт?

— У цьому я, як і тоді, непохитно переконаний, але ні запити, ні відповіді на них не мають якогось особливого стосунку до Крешоу. Проте мої розслідування дали цікавий результат. Я дізнався, ким насправді є місіс Бомонт!

— Ким насправді вона є? Що ви маєте на увазі?

— А те, що нам з вами вона відома під іншим іменем.

— То як її звати?

— Герберт.

— Герберт! — Остін ошелешено повторив прізвище.

— Так, місіс Герберт із Пол-стріт, Хелен Воан, про колишні пригоди якої мені нічого не відомо. Недаремно вираз її обличчя видався вам знайомим. Коли прийдете додому, не забудьте поглянути на малюнок жіночого обличчя в кінці книги жахів Мейріка, і ви віднайдете джерело своїх спогадів.

— У вас є докази?

— Так, причому бездоганні. Я бачив місіс Бомонт, чи то пак — місіс Герберт.

— Де ви її бачили?

— Зовсім не там, де ви б очікували побачити леді, яка проживає на Ешлі-стріт, поблизу Пікаділлі. Я бачив, як вона заходила в будинок на одній із найубогіших і наймерзенніших вуличок Сохо. Навіть більше, я призначив там зустріч, але не їй, і вона з'явилася в точно зазначене місце і в точно зазначений час.

— Усе це, звісно, дивно, але навряд чи тут є щось неймовірне.

Не забувайте, Вільєре, що я бачив ту жінку на звичайній вечірці серед лондонського товариства, де вона говорила, сміялася й попивала каву у звичайній вітальні зі звичайними людьми. Але ви, мабуть, знаєте, що кажете.

— Так, знаю. Я не дозволяв собі піддаватися всіляким здогадам чи вигадкам і навіть уявити не міг, що, шукаючи місіс Бомонт у темних водах лондонського життя, знайду Хелен Воан, але сталося саме так.

— Вас, мабуть, носило бозна-де, Вільєре.