Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Ви дуже необачний у своїй поведінці. Ви, схоже, випробовуєте наше терпіння, яке рано чи пізно урветься. Скоріше навіть рано, ніж пізно. І дозвольте вам сказати ось що, сер: ви можете називати себе англійцем, знеславлюючи шляхетне ім'я Англії, але не можете розраховувати на добре до вас ставлення англійців. На вашому місці я б тут не затримувався ні хвилиною довше.

Він зайшов у готель, решта чоловіків мовчки спостерігали за мною, а я стояв мов громом прибитий і думав, чи не зійшов бува з глузду. Тут на вулицю вийшла господиня заїжджого двору і вирячилася на мене, як на якогось звіра чи дикуна. Я повернувся до неї і тихо заговорив:

— Я страшенно голодний і, здолавши довгий шлях, хочу пити. У мене в гаманці достатньо грошей. Можна у вас чогось попоїсти й випити?

— Ні, не можна, — відрубала вона. — Вам краще піти звідси геть.

Мов ранений звір, я ледве доповз додому і впав на ліжко. Мені несила було розгадати цю загадку. Мене охопили гнів, сором і страх. До моїх страждань додалося, коли я проходив повз хату у ближній долині, і діти, що гралися надворі, кинулися тікати від мене, здійнявши страшний галас. Тож щоб чимось себе зайняти, я здійснював далекі прогулянки. Я б уже давно зсунувся з глузду, якби отак цілими днями сидів у Блу-рок парку, споглядаючи гори. І кого я не зустрічав на своєму шляху, завжди бачив на обличчі людей той самий погляд ненависті та відрази, а одного разу, пробираючись крізь густі зарослі, я почув постріл та лихе сичання купі, що пролетіла прямо біля мого вуха.

Якось мені випало почути розмову, що мене геть приголомшила. Я сидів, відпочиваючи і обпершись на валун, коли почув, як двоє чоловіків, що йшли стежкою неподалік, зупинилися. Один із них заплутався в лозах дикого винограду, проклинаючи все на світі, а інший сміявся з нього, мовляв, вони іноді можуть стати у пригоді.

— Що ти таке верзеш?

— Та так, нічого. Просто ці лози надзвичайно міцні, куди міцніші за всяку мотузку, їх рідко де здибаєш.

Чоловік, який щойно сипав прокльонами, гмукнув, а потім я почув, як вони сіли, запаливши люльки.

— Ну що, бачив його? — запитав лихословець.

— Та бачив якось днями, але клята куля пролетіла надто високо. Думаю, негідникові просто пофортунило, як і його шефу, хоча це не може тривати вічно. Ти ж чув, як він приплуганився до трактиру Джінксів, вимахуючи своїм гаманом і щось доказуючи? Той молодий британець, скажу тобі, швидко заткнув йому рота.

— І що це в біса означає?

— Не знаю, але думаю, пора це припинити, і зробити це слід у найкращих традиціях. Тобі ж відомо, як вирішуються питання з неграми?

— Так, довелося бачити краєм ока. Кілька галонів керосину в крамниці Брауна коштує цілий долар, але, як на мене, це все одно що за безцінь.

Вони вже пішли геть, а я й досі ховався за валуном, стікаючи рясним потом. Мені було так зле, що я ледь підвівся і, спершись на палицю, поплентався додому повільною немічною ходою. Я зрозумів, що ті двоє говорили про мене, як і те, що на мене очікує страшна смерть. Тієї ночі я не склепив очей. Я перевертався на твердому ліжку і мучився у здогадах, що б це все могло означати. Врешті-решт серед глупої ночі я встав, вдягнувся і вийшов надвір. Мені було байдуже, куди я йду, та відчував, що мушу йти все далі й далі — до знемоги. Надворі стояла ясна місячна ніч, і за кілька годин я побачив, що наближаюся до розташованої в глибині скель сумнозвісної похмурої місцини, відомої як каньйон Блек-ґалф. Багато років тому на цьому місці англійські переселенці, серед яких були й жінки, облаштували табір, де їх зусібіч оточили індіанці. Захопивши переселенців, вони жорстоко поглумилися над ними і закатували до смерті. Відтоді навіть засвітла найсміливіші серед мисливців та лісорубів обходять той каньйон десятою дорогою. Продираючись крізь густі чагарі, що росли над каньйоном, я почув голоси, і, дивуючись з того, хто б це міг бути в такому місці в таку годину, я стишив ходу, намагаючись не шуміти. На самому краю скелі росло велике дерево, під яким я ліг, визираючи з-за його стовбура. Піді мною виднівся каньйон Блек-ґалф. Місячне сяйво заглядало в самі його глибини, відкидаючи чорні як смерть тіні від шпичастої скелі, а прямовисний схил гори, що нависав над каньйоном по інший бік, потопав у пітьмі. Подеколи місяць затуляв легкий серпанок хмаринки, що пропливала повз, а сильний вітер пронизливо завивав між скель. Отож я глянув униз і побачив двадцятьох людей, що півколом стояли довкруж скелі. Я рахував їх один за другим — більшість із них були мені знайомі: наймерзенніші з мерзенних негідників, навіть мерзенніші за диких звірів, і в багатьох на руках була кров, а за душею — страшні гріхи. Обличчям до них стояв містер Сміт, перед ним був камінь, на якому були встановлені великі, як у крамниці, ваги. Лежачи під деревом, я почув із глибини каньйону відлуння його голосу, і мені аж морозом сипонуло по спині.

— Життя в обмін на золото! — вигукнув він. — Життя за золото! Кров та життя ворога за фунт золота!