Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Тепер моя історія вимагає розлогіших пояснень. Я — донька інженера-будівельника, Стівена Леллі, який раптово, на зорі своєї кар'єри, помер, так і не встигнувши достатньо заробити, щоб забезпечити свою дружину та двоє дітей. Моя мати умудрялася підтримувати господарство на заощадження, що були надто мізерними для життя. Ми жили у віддаленому селищі, тому що там прожити було дешевше, ніж у місті, але навіть попри це ми зростали в страшній біді. Мій батько був розумний начитаний чоловік, що залишив по собі невелику колекцію чудово підібраних книжок найкращих грецьких, латинських та англійських класиків, і ці книжки були для нас єдиною втіхою. Пригадую, як мій брат вивчив латину з Декартових «Роздумів», а я замість казочок, які зазвичай читають малі діти, не мала до читання нікого кращого за переклад «Римських діянь[41]». Ми зростали тихими старанними дітьми, і з часом мій брат почав працювати, але про те я вже згадувала. Я ж досі жила вдома з матір'ю. Бідолашна хворіла і потребувала мого постійного піклування, а близько двох років тому, після довгих місяців нестерпного болю, вона померла. Я опинилася в жахливій ситуації — моїх обшарпаних меблів ледь вистачило на те, щоб сплатити борги, в яких я погрузла з головою, а книжки я відправила братові, бо розуміла, як він їх цінує. Я, залишилася геть сама. Знаючи, як мало отримує мій брат, я все ж приїхала до Лондона в надії знайти заробіток і з розумінням того, що він візьме на себе мої витрати. Однак я заприсяглася собі, що це лише на місяць, і якщо за цей час я не знайду собі роботи, то ліпше помру з голоду, ніж заберу в нього тих нещасних кілька фунтів, які він відклав на чорний день. Тож я винайняла невеличку кімнатчину на дальній околиці Лондона, найдешевшу, яку тільки знайшла. Жила на одному лише хлібі та воді, гаяла час на вичитування оголошень та марні візити до потенційних працедавців. Минали дні й тижні, а я все ще була в пошуках. Місяць добігав кінця, і переді мною вже почала зринати жахлива перспектива голодної смерті. Та моя господиня була доброю до мене. Вона знала, що я бідна як церковна миша, і ніколи б не виставила мене за двері. Тож усе, що мені залишалося, це самій піти геть і десь тихо померти. Надворі була зима, і після обіду місто заволочив молочний туман, що ставав дедалі густішим. Пригадую, була неділя, бо всі домочадці пішли до церкви. Близько третьої я виповзла з дому, намагаючись іти якомога швидше, хоч і валилася з ніг від голоду. Біла імла огорнула вулиці тишею, тріскучий мороз важко осів на голому гіллі дерев, а кристалики снігу виблискували на дерев'яних огорожах та страшенно холодній землі у мене під ногами. Я йшла далі, навмання повертаючи то праворуч, то ліворуч і байдуже минаючи таблички з назвами вулиць, а все, що я пам'ятаю з прогулянки того недільного вечора — це розрізнені фрагменти немов якогось страшного сну. Я невиразно бачила, куди бреду вулицями, що скидалися на міську і сільську дорогу водночас. По один бік від мене розкинулися сірі поля, що танули в туманній імлі, а по другий — затишні вілли, де вогонь в каміні кидав відблиск на стіни. Однак усе було наче уві сні — стіни з багряної цегли, яскраві вікна, розмиті обриси дерев та тьмяно освітлене селище, гасові ліхтарі, що відкидали білі тіні, залізнична колія, що зникала вдалині під високими насипами, миготіння зелених і червоних сигнальних ламп — це лиш миттєві образи, що відбилися в моїй стомленій, заціпенілій від голоду свідомості. Час від часу до мене долинали швидкі кроки, що відлунювали в морозному повітрі. Підтюпцем, аби не змерзнути, повз мене проходили закутані по ніс чоловіки в передчутті тепла від каміна, щільно зашторених вікон, укритих памороззю, та зустрічей з друзями. Однак, щойно настала ніч, перехожих поменшало, і я блукала вулицями в цілковитій самоті. Я блукала сама-самісінька у білій тиші, і мені ввижалося, що я йду безлюдними вулицями мертвого міста. Я вже ледь трималася на ногах від виснаження, і моє серце почав огортати жах смерті. Раптом, завернувши за ріг, я почула, як хтось з-за ліхтаря ввічливо окликнув мене і запитав, як пройти на станцію Ейвон-роуд. Почувши людський голос, я від несподіванки впала навзнак, і сили покинули мене. Я лежала, скрутившись, і то плакала, то сміялася в нападі істерики. Я пішла з дому готова померти, і, востаннє переступаючи поріг свого прихистку, свідомо попрощалася з усіма надіями та спогадами. Двері захряснулися за мною зі звуком грому, і я відчула, що залізна завіса відгородила мене від мого недовгого попереднього життя і що відтепер я житиму у світі темряви й зневіри. Я вийшла на сцену першого акту смерті, а тоді пішла блукати порожніми вулицями крізь туман, що огортав усе навколо, й приглушену тишу, аж допоки почула чийсь голос, і в мене з'явилося відчуття, наче я померла, а затим життя знову повернулося до мене. Через кілька хвилин я заспокоїлася і, звівшись на ноги, побачила перед собою гарно вбраного джентльмена середніх літ і приємної зовнішності. На його обличчі був вираз глибокого співчуття, і не встигла я пробурмотіти, що не знаю цього району, бо не мала ані найменшого уявлення, куди саме я забрела, як він заговорив до мене: