Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

— Не подумайте лишень, що я роблю з чогось таємницю заради самої таємниці, — сказав він. — Але поки що мені нічого сказати, бо й говорити, власне кажучи, нема про що, тобто нічого конкретного, що можна було б викласти чорним по білому, як у якомусь бездоганно укладеному підручнику. Є ще й інша причина: багато років тому мою увагу привернула одна випадкова газетна замітка, і тієї ж миті якісь неясні здогади та незв'язні думки, які закрадалися в мою голову довгими вечорами, склалися в певну гіпотезу. Тоді ж я зрозумів, що ходжу по крихкій кризі, адже моя теорія була такою неймовірно фантастичною, що я б нізащо у світі не надрукував і слова про неї. Однак я думав, що у товаристві таких самих науковців, як я — людей, що знають все про муки пізнання і розуміють, що газ, який вогнем спалахує в тавернах, колись також був шаленою гіпотезою, — я думав, що зможу розповісти їм про свою мрію, скажімо, про Атлантиду чи філософський камінь, та про що завгодно, не наразившись при цьому на висміювання. Та, як виявилось, я глибоко помилявся. Мої друзі здивовано витріщилися на мене, перезираючись один з одним, і я побачив щось схоже на жалість і гордовиту зневагу в поглядах, якими вони обмінювалися між собою. Один із них навідався до мене наступного дня, здалека почавши розмову про те, що я страждаю від перевантаження та розумового виснаження. «Простіше кажучи, — перебив я його, — ви вважаєте, що я втрачаю здоровий глузд. Але я так не вважаю», — і роздратовано вказав йому на двері. Відтоді я зарікся, що й словом не прохоплюся про свою теорію жодній живій істоті. Ви перша, кому я показав вміст тієї шухляди. Може, я всього лише ганяюся за веселкою. Можливо, мене ввели в оману звичайні збіги обставин. Та коли я опинився тут, серед цієї таємничої тиші, поміж лісів та диких пагорбів, я як ніколи впевнений, що стою на правильному шляху. Час рушати далі.

У всьому цьому було щось дивовижне й захопливе. Я знала, як у своїй повсякденній роботі професор Ґреґґ ретельно та послідовно вивчав кожен дюйм свого шляху й ніколи не стверджував нічого, попередньо не отримавши неспростовних доказів. Однак його погляд і пристрасть у голосі, набагато красномовніші, ніж його слова, підказували мені, що його думки заполонило і ніяк не відпускає щось неймовірне. А я, маючи дещицю уяви, була як той скептик, ображений самим припущенням існування дивовижі, й запитувала себе, чи він, бува, не страждає на мономанію[47], нехтуючи науковими методами.

Хай там як, але попри тривожні думки, що застрягли у мене в голові, я цілком піддалася зачаруванню довколишньою природою. За вицвілим будинком на схилі пагорба починався могутній ліс — довга темна смуга, що стелилася над річкою від півдня до півночі, поступаючись там ще глухішій місцевості: голим диким пагорбам та необробленим пустищам — покинута, безлюдна земля, про яку англійці знали не більше, ніж про самісіньке серце Африки. Нас від лісу відділяло всього кілька полів на крутосхилах, і діти любили прогулюватися зі мною довгими стежинами переліску, поміж гладеньких сплетених гіллям блискучих буків, до найвищої місцини лісу, де по один бік понад річкою було видно, як місцевість то здіймалася, то опускалася до великої західної стіни гір, а по інший бік здіймалися хвилі безлічі дерев, простиралися пологі луги та сяюче жовте море із крайнебом удалині, огорнутим серпанком. Видершись на самісіньку вершину, я всідалася на теплу, осяяну сонцем дернину, під якою проглядалася римська дорога, в той час як навколо гасало двійко дітей, полюючи на чорниці, що де-не-де росли на узбіччі. Тут, під густою синню неба та мандруючими клубами хмар, що скидалися на стародавні галеони з напнутими вітрилами, які пливли небом до гір, я слухала чарівний шепіт могутнього пралісу, насолоджуючись життям, а про всі дивні речі згадувала, лише повернувшись до будинку, де професор Ґреґґ або сидів зачинений у кімнатчині, яка слугувала йому кабінетом, або прогулювався терасою із терпеливим та водночас несамовитим поглядом затятого мисливця.