Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі

Микола Гоголь Зібрання творів у семи томах Том 5 Мертві душі

До 200-ліття від дня народження

Упорядник П.В. Михед

Коментарі П.В. Михеда, Т.В. Михед, Н.М. Сквіри

У виданні використано ілюстрації художника В. Табуріна до книги 1908 р. «Полное собрание сочинений Н.В. Гоголя»

На фронтиспісі портрет М. Гоголя роботи Е.О. Дмитрієва-Мамонова, 1839

Мертві душі * Поема

Том перший

Глава перша

У ворота гостиниці губернського міста в’їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять нежонаті: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають із сотню селянських душ, одно слово, всі ті, кого звуть «панами середньої руки». На бричці сидів пан — не красун, але й не поганий з себе, ні занадто товстий, ні занадто тонкий; не сказати, щоб старий, одначе й не так, щоб занадто молодий. В’їзд його не наробив у місті зовсім ніякого шуму й нічим особливим не відзначився; тільки двоє російських мужиків, які стояли біля дверей шинку навпроти гостиниці, зробили деякі зауваження, що стосувалися, правда, більш екіпажа, ніж того, хто сидів у ньому. «Чи ти ба! — сказав один до одного, — он яке колесо! Як ти думаєш, доїде це колесо, коли б трапилося, до Москви, чи не доїде». — «Доїде», — відповів другий. —«А от до Казані, я думаю, не доїде?..» — «До Казані не доїде», — відповів другий. На цьому розмова й кінчилась. Та ще, коли бричка під’їхала до гостиниці, зустрівся молодий чоловік у білих каніфасових[1] панталонах, вельми вузьких і коротких, у фраку з претензією на моду, з-під якого видно було манишку, застібнуту тульською пришпилькою з бронзовим пістолетом. Молодий чоловік обернувся назад, подивився на екіпаж, придержав рукою картуз, що мало не злетів від вітру, і пішов собі своєю дорогою.

Коли екіпаж заїхав на подвір’я, пана зустрів трактирний слуга, або половой, як їх звуть по російських трактирах, — жвавий і меткий до такої міри, що навіть не можна було роздивитись, яке в нього було обличчя. Він вибіг проворно з серветкою в руці, сам довгий і в довгому демікотоновому[2] сурдуті з спинкою мало не на самій потилиці, тріпнув волоссям і повів проворно пана нагору через усю дерев’яну галерею показувати посланий йому Богом покій. Покій був певного роду, бо й гостиниця була теж певного роду, тобто саме така, як бувають гостиниці по губернських містах, де за два карбованці на добу проїжджі дістають спокійну кімнату з тарганами, що визирають, як чорнослив, з усіх кутків, і дверима до сусіднього приміщення, завжди заставленими комодом, де влаштувався сусід, мовчазна й спокійна людина, але дуже допитлива, цікава знати про всі подробиці проїжджого. Зовнішній фасад гостиниці відповідав її середині: вона була дуже довга, на два поверхи; нижній не був тинкований і залишався в темно-червоних цеглинах, ще більш потемнілих від лихих негодяних змін, та й самих по собі бруднуватих; верхній був пофарбований неодмінною жовтою фарбою; внизу були крамнички з хомутами, мотуззям та бубликами. В наріжний із цих крамничок або, краще, у вікні містився збітенщик[3] із самоваром червоної міді й обличчям так само червоним, як самовар, так що здалека можна було подумати, що на вікні стояло два самовари, якби один самовар не був з чорною, як вугіль, бородою.

Поки проїжджий пан оглядав свою кімнату, внесені були його пожитки: передусім чемодан з білої шкіри, дещо пошарпаний, який показував, що був не вперше в дорозі. Чемодана внесли кучер Селіфан, низенький чоловік у кожушку, і лакей Петрушка, хлопець років тридцяти, в просторому приношеному сурдуті, як видно, з панського плеча, хлопець трохи суворий з вигляду, з дуже великими губами й носом. Слідом за чемоданом внесена була невелика скринька з червоного дерева, штучно викладена карельською березою[4], шевські колодки і загорнута в синій папір печена курка. Коли все це було внесено, кучер Селіфан подався на стайню поратись біля коней, а лакей Петрушка почав улаштовуватись у маленькому передпокої, дуже темній конурці, куди вже встиг притягти свою шинелю й разом з нею якийсь свій власний запах, що був наданий і принесеному слідом за цим мішку з усяким лакейським туалетом. У цій конурці він приладнав до стіни вузеньке триноге ліжко, постеливши на ньому невеличку подобу матраца, втовчену й плескувату, як млинець, і, може бути, так само обмащену, як млинець, яку йому пощастило виправити в хазяїна гостиниці.