Знак Саваофа

що у Всесильного тiнi перебуваєш,

2. Скажи до Господа: «Моє прибiжи -

ще й моя твердиня,

мiй Боже, на котрого я покладаюсь».

Але його уперто тягнуло за грубе вiтрове скло вантажiвки, де вiтер вистеляв запахи гною, полину. Його приваблювали люди в бiлих сорочках, що начебто зумисне вилаштувались у правильний трикутник. Чiтка, як розграфлена гармонiчно симетрiя, - ця велич i безпосереднiсть зваблювали його зiр, забивало дух, i котило порожнечею вiд нестерпного щемкого жалю, що не належиш до їхнього свiту. I серце у нього скажено колотилося об ребра. Але ось непомiтний рух, ледь вловима дрiж пройшлася ними, i люди зарухалися; йому перехопило горло несвiдомим жахом. Батько навiть призупинився, обiтер пiт, але не звертав, здавалося, уваги. Вiн отак знiчено стояв, великий колись у його очах, а зараз маленький та самотнiй, у вилинялiй зеленiй вiйськовiй сорочу, що лопотiла на вiтровi. Але тут до нього долетiли звуки, приглушенi, з притлумленим смiхом, з якимось бульканням, наче весь простiр заполонили трiскучi звуки, якi надувалися, а потiм лопалися. Це було ще прекраснiше; це як на очах розпускалася велетенська бiла квiтка, викидаючи з глухими звуками нечуванi запахи. Вiн не знав, звiдки, яка природа цього почуття, але чомусь пов'язував це з враженням вiд неймовiрного захоплення, що навiвалося людьми у бiлих сорочках. Потiм вiтер упав, притих.

- А ви сьогоднi не однi… - пролепетав Льопа.

Цього разу з ними було двi жiнки. Одна бiлява, з гривою розкиданого волосся, що телiпалося за вiтром, - одягнена в бiлу сорочку, розщебнуту на два гудзики, так, що видно тугу лiнiю грудей, круглих, здавалося, незайманих, що дихали пiд тканиною вiльно, пiднiмалися живими горбками. Аби вiн знався на жiнках, то неодмiнно сказав би, що вона чарiвна, розбещена, з тiєю тiнню порочностi та розквiту юного тiла, вiд якого несе нестримною силою, безпутством i невловимим твоїм щастям. Але вiн розумiв, що сьогоднi з ним щось таки трапилося; що вiн нiколи не буде вчорашнiм. I тодi вiн побачив другу жiнку, вiрнiше, дiвчину рокiв п'ятнадцяти, десь його ровесницю. Вона виглядала не то старшою, не то щось дивне було у всiй її поставi. Вона була одягнута в синi джинси, тонкий светр, що обтягував її фiгуру з округлими формами; її обличчя свiже i чисте, наче вилiплене з одного шматка, оздоблене велетенськими яшмовими очима, i усмiшка кривавих слимакiв повзала устами. Потiм у повiтрi щось завищало. Льопа аж пiдскочив, писнувши: «Мої свинки!» Один, закатавши рукави, душив свиню, вивалявши бiлу сорочку в лайнi та землi. Другий вiдiгнув ногу i загнав багнета. Свиня тiльки гребонула кiзяками, випустила останнiй протяжний виск. Тодi бiлявка сiла на перегнуту шестину, зачовгану до блиску, i розстiбнула третього гудзика, так, що було видно набубнявiлий брунатний, задертий догори сосок. Вона покусувала травинку, виставивши довгi ноги у чорних панчохах. Отут згори поволi почав сходити чоловiк. Тодi всi зрозумiли, що то, напевне, Лаврентiй, бо нiкому до цього гиблого, порожнього мiсця не було дiла. Вiн зiйшов хутко з гори, i за якихось пiвгодини порiвнявся зi свинарником. Чоловiки вже розпатрували свиню, а дiвки мовчали, та, що старша, раз по раз зморгувала на Андрiя, який намагався вчитатися в книгу: у животi бурчало, перло газами. Лаврентiй увiйшов на подвiр'я, коли тельбухи повiддавали Льопi i вiн, кланяючись, подався їх закопувати. Несподiвано для всiх Лаврентiй упав на спину, закричав, згрiбаючи у жменi землю:

- Завтра! Завтра! Не повторiть завтрашнiй день…

А чоловiки стояли та смiялись. Нарештi двоє вiдiйшли вiд гурту, взяли Лаврентiя за руки та ноги i вiднесли в тiнь.

- Хорош дурня валяти!

Бiлявка усмiхнулася, її фiолетовi очi горiли двома iскрами, притрушеними сiрим попелом.

- Вiн вам треба…

Чорнява гасала травою, а чоловiки рубали м'ясо великими ножами, скидали до мiдного тазика, i негучно перемовлялися, позираючи на його батька.

3. Вiн бо спасе тебе вiд сiтки птахолова

i вiд погибельного мору.

4. Вiн тебе покриє крилами своїми,

i ти втечеш пiд його крила;

щит i забороло - його вiрнiсть.

Вiн дихав тяжко, сходячи гарячим тваринячим потом. I навiть тодi, коли вантажiвка, обiймаючись теплим повiтрям i пилом, рушила, керована мiцною батьковою рукою, навпрошки додому, його не полишало трепетне твариняче благоволiння перед невiдомими людьми, одягнутими у бiлi сорочки. Це вiдчуття було терпким, пекучим, як дешевий портвейн.

За лiсом вже грала сумна музика духового оркестру. Музиканти - пожежники в начищених шоломах - видували одноманiтнi звуки, i тiльки тодi Андрiй вперше вiдчув свою непотрiбнiсть у цьому свiтi. Вiн уважно подивився на батька, але нiчого не сказав. Але того дня, як зараз пам'ятав, вiн не поїхав на рибалку.